А як від'їхала Дарина, пішла я до канцелярії Лук'янівської в'язниці, назвалася нареченою Івана Коляди, попросила побачення з ним. І посадили мене та Івана по різних кутках кімнати, а посередині ходив жандарм, очей з нас не зводячи. І не знала я, що сказати Іванові, бо сама в наречені напросилася. Але дивився він на мене ніжними очима, уперше так дивився, і танула моя ніяковість, і добре мені було. І обіцялася я відтепер, допоки із в'язниці його не випустять, приходити до нього на побачення. "Навряд чи випустять мене з в'язниці,— гірко посміхнувся Іван. — А якщо й випустять, то в далекі й холодні краї оді-шлють". — "Якщо дозволите, якщо згоду дасте, я поїду з вами хоч на край світу, і ніщо мене не зупинить!" — вигукнула я. Але нічого не відповів на ті мої щирі слова Іван Коляда, а лише попросив приносити книжки, що їх передаватимуть мною наші спільні друзі. Хотіла запитати я, кого з друзів має він на думці, але про друзів жандарм заборонив розмовляти. "А про що ж можна розмовляти?" — запитала я, вдаючи наївне дівчисько. "Про любов можна…" — вискалив зуби жандарм. "Про любов не розмовляють, любов сама про себе говорить". Отак я сказала, дивлячись на Івана. І він дивився на мене вдячними очима.
Зняла я квартиру на Лук’янівці, щоб до в’язниці, де Іван, ближче. І прийшов до мене увечері Дмитро, книгу Іванові просив передати. Була книга груба, в шкіряній обкладинці, розважальний роман, перекладений з французької. "Дивуєтеся моєму смакові? — усміхнувся Дмитро. — Не дивуйтеся, у шкіряній обкладинці пилки для металу. Івана треба визволяти з тюрми, йому загрожує шибениця, у Києві оголошено воєнний стан. Перед Великоднем я ще принесу паску. У ній теж дещо буде, те, на чім Коляда спуститься із стіни, коли перепиляє грати. Страшно?" — "За Івана, не за себе", — відповіла я. "Даруйте, але неправду кажете. Немає людини, яка б страху не знала. Страх — цемент, який утримує держави й цивілізації. Так було і так буде завжди". — "Але я справді не боюся, аніскілечки!" — Я була щира, а він мене не розумів. "Як ви, дитина власне, можете не боятися, коли навіть мене часом наздоганяє страх? Але революція — це не палкі промови біля вогнища перед наївними селянами, революція — це кров і смерть. Смерть, можливо, мільйонів, в ім'я щастя майбутніх поколінь". І суворе, немилосердне до себе й до інших було лице його.
І настала ніч, коли Іван мав утекти з Лук'янівської в'язниці, перепилявши грати. На березі Дніпра чекав на нього човен, яким Іван мав пливти до Кременчука, а там уже пересісти на чавунку. Я сиділа на призьбі, під стріхою хижки знайомого Дмитрові рибалки, прислухаючись до кожного поруху літньої ночі. Сьогодні, коли пишу ці рядки, лише вітер крижаний стугонить за дірявими стінами карцеру, на який я одвічно приречена кровопивцями народними за свої протести супроти тюремної адміністрації, за свою нескоримість. І вже віри не йметься, що колись була та ніч — вищебечували солов'ї в садах на Подолі, лагідно плюскотіла в березі дніпровська хвиля, потім заспівали перші півні. Аж тоді торохнула в темряві підвода. Кіньми правував Дмитро. Я кинулася назустріч — Іван лежав на возі! "Скоріше, скоріше! — Дмитро нервувався. — Поки розвидніє, тобі треба бути нижче Києва". Ми з Іваном мовчазно стояли одне біля одного, зніяковілі, наче діти, які щойно зазнайомилися. Нарешті Іван узяв мене за руки, і я прихилила голову до його грудей. Серце Іванове калатало. І мені подумалося раптом, що отака зустріч у нас із ним перша й остання. І хотілося мені заплакати, сльози тамують біль жіночого серця, але я не дозволила собі плакати. Як не дозволяю нині і вже давно. Я відсторонилася од Івана, подала торбинку з харчами: "Хай вам щастить. Повідомте якось, бо я хвилюватимуся…" — "Обов’язково, через товаришів. Спасибі вам. За все… — Голос Іванів перервався, як струна, занадто напнута. По хвилі додав: — Я так багато маю вам сказати. Коли знову зустрінемося…" "Якщо — стрінемося", — подумала, ненавидячи себе за намисливість. Але мовила спокійно й розсудливо: "Я тільки починаю жити не для себе, а для блага загального, і в мене до вас, Іване, безліч запитань, як, мабуть, у кожної неофітки. Дуже чекатиму на зустріч…" А в самої серце від розпачу зупинялося. Щоб не впасти, зіперлася обіруч на край воза. Іван нахилився, поцілував мене в щоку — і зник у досвітковім мороці.
І зосталася я сама у великому місті, повному людей. І попросила я через жінок, з якими колись мешкала на Шулявці, попросила я Дмитра навідати мене. І прийшов Дмитро Домонтович пізно вночі, я уже в ліжку була, і наказав не засвічувати світла, бо шпики по сліду його йдуть. Казала я Дмитрові, що, відколи нема в Києві Івана, почуваюся самотньою в місті, дармоїжею в народній сім'ї, а хотіла б працювати для майбутнього звільнення народу. "Чим же ви можете прислужитися народові?" — іронія звучала в голосі гостя. "Ще не знаю, але за останній час я багато нового дізналася з книжок, раніше мені не доступних, і могла б принаймні читати лекції для робітників". — "Лекції… — засміявся Дмитро. — Час лекцій і пропаганд мирних безповоротно минув, пані Маріє! Відтепер за революцію агітує револьвер і динаміт!" І заперечила я несміливо: "Невже кров, яка неминуче проллється, якщо за революцію агітуватимуть револьвер та динаміт, зробить людей щасливими?" — "Лише кров і здатна оновити світ! — пристрасно сказав Дмитро. На тлі вікна його суворий профіль здавався дагеротипом. — Нас, хто вже сьогодні провиджує майбутнє і готовий робити діло в ім'я його, нас безнадійна меншість, гуртик диваків, змовників. І людську отару у ворота кошари, яку теоретично вибудували для неї кращі уми світу, ми зможемо загнати лише силоміць. Облиште сентименти провінційної панянки! Загалом людство обмежене, міщанська маса, і тільки одинаки, критично мислячі особистості, що мають мужність повстати супроти традиційних форм суспільства, рухають прогрес. Сьогодні потрібен феєрверк, який би освітив найдальші куточки імперії" і ми такий феєрверк запалимо! Що вас тривожить? Ну, хай декільком поколінням доведеться дочасно лягти в землю, але хіба велика справа визволення людства не варта життя кількох поколінь?!" — "Не знаю, — чесно відповіла я. — Мені ще треба думати…" — "Думайте, думайте, підганяти вас не будемо. Поки що ви потрібна нам отака — не позначена пильним інтересом синьошинельників до своєї особи. Незабаром у Києві зчиниться голосний шарварок, і тоді ваша квартира нам дуже згодиться. — Дмитро підійшов до ліжка, на якім я сиділа, припав до руки моєї гарячими вустами. — У феєрверку, що ми його запалимо, я згорю один із найперших. Я це знаю. І тому маю право сказати вам: єдина жінка, якій би я хотів себе віддати, якби не віддавав усього себе революції, — це ви. — Він цілував дедалі палкіше, холодними пальцями відгортаючи рукав накинутого поверх нічної сорочки халата. — Я ночую тепер на кладовищі, в склепі, ніч у ніч сам, наодинці з мертвими, і божевільні думки, божевільні мрії про життя живе спопеляють мене…" Я що було сили шарпнулась од нього до стіни: "Як ви можете?! Хіба не здогадуєтеся, що я люблю Івана?" — "Здогадуюся, знаю, що ви не байдужі до цього семінаристика, і дивуюся вашому смакові. — Дмитро одійшов до вікна, запалив сигару. Кінчик сигари червоно світився в темряві.— Даруйте, що дозволив собі попустити віжки. Революціонер — він не повинен дозволяти собі пристрастей звичайної людини, людини з отари. Революціонери — це орден надлюдей, залізної волі і холодного розуму. Тільки так ми переможемо і навернемо на шлях наш людство. Але й рямці узвичаєних моральних чеснот для нас затісні. Ось вам дрібний приклад, — він засміявся. — Давно уже я, з народження дворянин, живу життям простого люду, навіть їздити звик у вагонах для бідних, часом і під лавкою. А від гаванських сигар відмовитися не можу. То що — катувати себе за це? Звичайно, Івана Коляду як члена революційної партії я ціную, але назвати вибір ваш як жінки розумним…" — "Вибирає не розум, вибирає душа, — перервала я гостя, — бо любов — це потреба душі…" — "Залиште ці казки для Інституту благородних дівиць! Якщо ви хочете влитися в нашу організацію, то пам'ятайте, що справжні революціонери — матеріалісти і воюємо ми не лише з людьми, а із самим Богом. Для переконаних матеріалістів душі нема, а любов — це виключно потреба тіла…" — Він знову засміявся, холодно, зверхньо, і пішов не попрощавшись, і тільки запах гаванської сигари ще довго супроводжував мене.