По довгій хвилі знову озвався Вовчар: "Дак ти, Кузьмо Несторовичу, і насоправдє віриш, що є йон, Бог, і піджидає нас у небесах, щоб судити за діла наші?!" — "Калі віруєш, то Бог для тебе є, а не віруєш — і Бога нема, — відповів Терпіло. — А суд — кожна душа сама себе судить і присуд виносить, ще на землі…" Довго мовчав отаман і раптом прохрипів зі злом і торжеством у голосі: "Нікого на небі нема, щоб ти знав! Ні Бога, ні чорта, самий туман. Там, угорі, тепер єроплани літають і єростати, і калі б що було, самольотчики хоч у бінокль, а побачили б. А на землі — я Бог! Кого хочу — роздавлюю нігтем, як вошу, кого хочу — милую, і ніхто мені не указ!" І вже не озивався він тої ночі до Кузьми, сина Семирозума.
І днювали вони у лісі коло Хмільниці, тихо, як звірі, що залягли у лігвищах своїх. Когось піджидав Демид Волохач. Аж ось приїхав по сіно до копички дядько хмільницький. І не здивувався дядько, коли з лісу вийшов до нього Вовчар. ї розмовляли вони довго, під копичкою, оддаля од гурту. І бачив Кузьма з-за кущів, як блиснуло золото в руці отамана і висипав він золоті монети в підставлені пригорщі дядька. І вчув Кузьма, бо голосно, з притиском мовив Вовчар: "А калі збрехав, непуть, з живого шкуру зніму, ти мій норов знаєш!.." І бачив Кузьма, як сполотнів, зів'яв дядько.
І скомандував Вовчар, за дерева зайшовши: "По конях!" І поїхали вони на схід сонця, у бік Пльохова, а дядько старатливо сіно на воза вкладав. І виїхали вони скоро на просіку, молодою ліщиною порослу, і повернули, з наказу отамана, на захід. Проскакавши просікою, зачаїлися біля лісової дороги. А вже чуть було, як стукотять колеса на дорозі, об коріння дерев. І вигулькнув віз з-за дерев. Сіна було на дні, а дядько хмільницький стояв у передку і хльоскав віжками по спині коня, аж той із дуги вискакував. "От стерво, і одкуль тольки такі людяки беруться на землі нашій? — повільно процідив крізь зуби Демид Волохач. — Продав мені Юхновича, а тепер спішить, щоб Юхновичу продать мене". І узяв він гвинтівку з рук Козубела, і прицілився. Постріл пролунав тихо, наче хто горіха розкусив. Кінь, торохкотячи возом, помчав далі, по лісовій дорозі і зник за молодим дубняком. А дядько, випустивши віжки, на хвилю повиснув у повітрі, відтак проволоком, наче лист сухий з дерева, упав на землю. А як виїхали на дорогу, дядько лежав на узбіччі, під дубом, скоцюрблений, і вже руда лісова мураха повзла по лицю його мертвому. Козубел скочив з коня і занишпорив по кишенях убитого. Але гарикнув отаман: "Залиш його, жадюга, мо', на тому світі од чортів одкупиться… Мертвий, йон чесно золото заробив. Тепер член трійки моїх рук не мине, я його за члена на дуба повішу…"
І поскакали вони лісовою дорогою, а потім — у яр звернули. І виїхали вони до ріки Жеведеси, і перебрели Жеве-десу, коням по коліно було. І поскакали вони вздовж Жеведеси, і до ріки Синявки, нижче Коршаків, добралися. І переїхали вони через Синявку вбрід, обміліли ріки після літа гарячого, і поскакали полями. Уже сутеніло, і поля були — як пустеля. І згадував Кузьма розказ матері, Уляни Несторки, як уперше поїхала вона з батьком своїм навколо світу — горшки продавати. Тепер повторював Кузьма подоріж давню матері і діда свого по селах околишніх, але не шляхами битими, як люди, а ярами та стежками лісними, звіриними. І кривавим був слід їхній.
А на крутому березі Студениці дали вони коням спочить і самі спочили. Тут сокотіла вода з кручі, і пили вони воду джерельну з пригорщ, і пахла Кузьмі вода джерельна кров'ю людською. І казав до Кузьми Вовчар, з обидою і тривогою у голосі: "Крадемося по своїй землі, насоправдє, як тії вовки. А ранєй було — на чий поріг ступлю, тамочки мені і стіл, і стеля над головою. І йшов мужик у ліси, як на прощу. Бо сальця за шкуру більшовички залили продроз-версткою, комунами і класовою безпощадністю. І вішав мені лапшу на вуха Ангелочок, комісар мій і політик закаканий: ось яна, війна народна, розгоряється… І од поляків йон поміч обіцяв. А поляки, тольки в лісах сіверських шелеснуло, так і шаснули в нори варшавські, і плювать їм на наші біди. А мужичка більшовики ситнішим калачиком поманили. Йон і побіг із лісу без оглядки, на сідала свої, до бабів під спідниці. І продає тепер мене мужичок, якому я свободу виборював. За ніщо продає, тольки чека припужає трохи. А ті, хто ще з лісу не драпанув, тримаються покуль що мене, бо подіться їм нема куди. Але і яни позирають убік, як віл з-під ярма… Як ти за розумаку себе маєш, то скажи, чого сеє так?" — "Вода прибутна колобродить і вирує над нашими головами ось уже скольки годків лихих, і нема у світі розумаки, щоб у тій воді русло ріки прозирив, — відповідав Кузьма. — Хіба що Бог з неба те русло бачить і таїну скмо знає. Але й він ховає її од збожеволілих людяк за сімома замками, хоч кричи до небес, хоч волай. Але скажу тобі, Демиде Мартиновичу, що в головешці моїй дурній колотиться і що серце зболене клокає:[12] земля кров'ю людяцькою наситилася, і болєй не приймає яна. І верх теперки візьме той, хто скаже народу змученому: хопить, хлопці, кров проливать, давайте жить та дивитися, що з пролитої ранєй крові проросте…"
Аж сколотнуло Демида Волохача од слів Кузьми, і біль щирий чувся в хриплому голосі його: "Безголова ви мужитва і далєй кінської задниці перед плугом своїм — не бачите. Ти, родак, довшей од мене проживеш, калі не встигну я, покуль мене куля комісарська дістане, підвісити тебе на гілляку. Довшей проживеш, бо ти — і нашим, і вашим, середульшої лінії шукаєш, душу свою бережеш. Душу, мо', і вбережеш, а голову — ні! Прийде і твоє врем'я, бо стригтимуть більшовички під гребінку, а твоя головешка з товпи стирчить. Дак згадаєш ти мене, Демида Волохача, Вовчарем прозваного, згадаєш, як за глитавку ухоплять, але пізно уже буде! Присплять більшовички вас, мужиків, обіщанками своїми, мальованим раєм. Присплять, а трохи врем'я мине — так придавлять, що й не продихнете! Бо сеє, про рай на землі, у комунячих програмах записано. Я хоч і невеликий грамотєй, проте Ангелочок мені начитував. А щоб у раю раювать, комусь треба плуга тягать, ось яни вас і запряжуть. І будете ви, мужитва дурна, як тая свиня, що уперше небо бачить, калі уже на вогнищі лежить заколота і смалять її…" — "Гіркі провіщення твої, чоловіче, але не крахай, як ворона, не крахай над долею народу. Колесо жисті його котилося, котиться і котитиметься далєй, і нікому його не зупинити, ні тобі, ні більшовикам". Але не було певності в голосі Кузьми, сина Семирозума, і ще кривавішим бачилося очам його небо над Замглаєм, над лісами Сіверськими…