Але — не пилося Кузьмі, синові Семирозума. Як не сторонився він драчки людської, а таки, врешті-решт, розіп'яли і його на хресті ненависті і злоби. І краще було б йому померти, аніж тепер, з Вовчарем, множити зло у світі. І не розумів він Бога, нащо його кинуто в це криваве вариво.
Аж ось закрякала качка в лісі, їй відлупила друга, і скоро з'явилися з-за дерев хлопці, яких Вовчар посилав на хутір Козачий. Попереду дріботів куцакуватий, висмоктаний життям чоловічок — у полотняній сорочці і вилинялих солдатських штанах. Руки його спеленуті були за спиною, кінець вірьовки тримав лісовик. "Вас тольки по смерть посилать! — гримнув Демид Волохач. — Осю гниду так довго шукали?!" — "Дак увесь хутір обійшли! А йон — у куми сховався, — виправдовувалися посланці. — Заходимо до хати, кажемо, як ви, отамане, навчали: ми — з чеки мринської, шукаємо Хтоломея Омельковича Погибу, йон нас жде… Кума посміхається, як блядь на весіллі, і очі ховає: давненько, ой давненько я свого кума не бачила… Аж йон сам вилазить з-під печі, мо', яйця там із курми ніс: виглядаю я вас, товариші, не перший день виглядаю… Дак ми його з хати вивели — і в ліс. Мол, треба, щоб нічиї вуха не чули, нічиї очі не бачили. Аж у лісі йон пойняв, до яких товаришів у руки потрапив, брикатися став, довелося в'язать".
І впізнавав Кузьма знайомі риси в перекошеному страхом обличчі чоловічка з хутора Козачого, ї розумів він, що перед ним — син Омелька Погиби, з яким у камері мринської тюрми, ще за царя, останнім шматком ділився і в якого потім зруб на хату купив. Хтоломей упав на коліна, заплакав: "Пожалій, отамане, прости! Три годика служив я тобі вірно, як пес, прип'ятий край лісу. А тепер бачу: придуха іде на людяк. А у мене — дєтва дрібна, і ні кола ні двора, в чужій хаті тулимося. У Сибірі ми були, жирнішого кусня шукали. А як забрали мене на війну, і сім'я моя вернулася, бо що яни там, у тайгах, без мене? А тепер — біля розбитого корита опинилися, і мусив я щось думать, кудись кидатися. Власть нова укорінюється…" — "А ти, сучка, мене жалів, коли з чекою за голову мою торгувався?! Дак знай хоч перед смертю: я половину чеки твоєї на золото жидівське давно купив і знаю, коли там хто і пукне!.." Вовчар дістав з кишені пальта нагана, простяг Терпилу: "На, родак, розговійся. Отакі, як сеє падло продажне, тебе сьогодні над Жолудівським яром ставили…" Але одвів руку отамана Кузьма: "Ні, Демиде Мартиновичу, одкрився мені Бог на фронті, і не дозволяє віра моя кров людяцьку проливать". — "І ти, Кузьма, — проти мене?!" — протяг Вовчар. Білим зробилося лице його, і очі на мить заплющив він. А як розплющив очі, уже не бачив Кузьми Терпила. І запитав Вовчар у Хтоломея Погиби: "Дак скольки ти просив у чеки за жисть мою отаманську?" — "Тридцять пудиків хлібця, тридцять пудиків, дєтки мої есті просять…" — "Дак получай за кожен десяток пудів по кулі в черево своє ненаситне, щоб не одразу здох, а трохи помучився!" — і стрелив Вовчар раз, і вдруге, і втретє. Упав Хтоломей обличчям у траву суху і, з хрипами страшними, вужем по землі поповз. І одвів очі Кузьма, питаючи подумки в Бога, чи бачить він муки творіння свого. Але — мовчав Бог.
"А сього родака мого — на гілляку! — наказав Вовчар і по-звіриному легко, наче й не перехиляв у себе кухлями, схопився на ноги. — Мо', йон і не їхній, але й не наш. Одтуль йому ближчей буде із його богами говорити". З хмільним реготом підскочив до Кузьми Козубел, заломив руки. А Харлан уже дерся на дуба, що височів край лісу. Як прив'язував вірьовку, дощем посипалися жолуді на суху землю. І спеленали руки Кузьмі Терпилу, поставили під зашморг. А вже несли лаву із землянки. "Ладиться у вас сяя робота, ладиться, — похвалив Кузьма. Підштовхуваний лісовиками, він важко згробастився на лаву. Лава була вузька і хилиталася під ногами. — Наловчені ви, хлопці…" Козубел знову реготнув, а Вовчар похмуро мовчав, закинувши назад кучеряву голову і зирячи в небо. По небу пливли червоно-малинові, уже заходило сонце, хмари. Руки Вовчар тримав у кишенях розстебнутого чорного пальта, з-під якого виглядав офіцерський френч. І здавався Вовчар витесаним з дуба, який сотні літ пролежав на дні Невклі, і був він гарний із себе, як сатана. А вже зашморг накинули на шию Терпилу. "Наловчений і ти, Кузьмо Несторовичу, помирать, — повернувся до нього отаман. — Дак там, у глинищі, ти за луччих людяк Пакуля голову свою підставляв, на вигоні, під німецькі кулі — за більшовичка доморощеного, а тепер за кого — за осю покидь зрадливу?" І кивнув Вовчар на Хтоломея Погибу, який усе ще не міг померти, усе в'юнився до берега, де плюскотіла вода. Зітхнув Кузьма сумно, бо раптом відкрилося йому: "Усі три рази підставляв я голову свою за самого себе, щоб душу свою у врем'я криваве порятувать. Але — думаю тепер: чи, порятувавши власну душу, порятуєш світ?.."
"Дозволь, отамане?" — Козубел поставив ногу на край лави. Звідси, з лави, очам Кузьми відкрилося Русалчине озеро, сховане досі за стіною очерету. Вода в озері була чорна, як глина-чорнуха, а по темній воді низовий вітер гнав, вигойдуючи на брижах, жовте осіннє листя. По той бік озера, куди ще діставало проміння призахідного сонця, хтось роздмухував попід очеретами червоний жар. "Сяя краса — се голос Бога до мене, — втішено подумав Кузьма. — Се — благословення його. Бо усе ж правдивіше самому померти, аніж убити іншу людяку". І перевів він очі, і побачив, як Хтоломей Погиба довужився в берег і хлебтав озерну водичку. А потім голова його безсило упала на торф'яне, коричневе дно, і останній видих сплив на поверхню води кривавою булькою. І збунтувалася душа Кузьми: "Господи, красу навколишню сотворив ти і востаннє гомониш нею до серця мого. А хто ж сотворив сеє криваве видиво?!" І посміхнувся гірко Кузьма з довірливості своєї до світу земного і небесного. "Чого ти либишся?! Чого ти либишся на краю могили? — аж скрикнув Вовчар. — Ось ти зараз ще живий, а ми од'їдемо, і тебе вовки по шматках розтягнуть і вороння клюватиме!" — "Не мене, чоловіче, а осей мішок із кістьми та м'ясом, — ворухнув плечима Кузьма. — А душа моя — яна нікому не підвладна, ні тобі, ні смерті. Вилетить яна з тіла — і птахом сонячним у небеса полине, не вперше я помираю, мені сеє ще на фронті відкрилося". Легкою, вовчою ходою отаман пройшовся вздовж берега і знову вернувся під дуба: "Зніміть, хлопці, сього штукаря, у голову удареного. Хай буде — як не зі мною, то коло мене. Треба ж із когось і посміятися в суворій жисті нашій. А мо', нас тольки двоє в світі таких, що смерті не бояться. Йон не боїться, бо вірує в Бога, а я не боюся, бо уже не вірую ні в Бога, ні в чорта. А ви, хлопці, хоч і наловчилися стрілять та вішать, а як попадетеся в чеку та візьмуть вас жидки за петельки — скиглитимете, смерть побачивши, як цуценята… І — по конях!" І зняли зашморг із Кузьми, і по мотузці шкіряній, якою руки були спеленуті, ножем полоснули. І опустився він на лаву, і сидів незрушно, мовчки, поки й коня не підвели йому. І посадили в сідло, бо руки й ноги були як не його, не слухалися. І поїхали вони вервечкою понад болотом Чортовим, і їхали довго, уже й зорі висипали, і небо над Замглаєм, де торф горів, червоно набубнявіло. І перебрели вони Білорічицю. Коней напоївши, заглибилися в ліс і там, на галявині, де копичка сіна стояла і паша для коней була, заночували. Лісовики забралися на дерева довкола галявини, прив'язавши себе вірьовками. Кузьмі Вовчар наказав лягти коло нього, на сіні. Сіно пахло літом, що вже минуло, лишивши саму пам'ять про себе, як і життя. На верховітті дубів висіли крупні, як жолуді, зорі. І зирили вони у душу Кузьми Марусининими синіми очима, і думав Кузьма: чи спатиме вона цієї ночі, чи знає хоч, що з ним, де він? І мовив він до Вовчара, який, загорнувшись у пальто, вкладався під копицею: "Ти б, Демиде, переказав якось через людяк своїх жонці моїй, що я покуль що живий…" Засміявся Демид Волохач у пітьмі осінньої ночі, наче снігом обсипав: "Таки не од світу сього трохи ти, Кузьмо Несторовичу. Чека мринська твоїй жонці уже сказала і розказала, і ще довго розказуватиме… Жидок, який до твоєї потилиці нагана тулив, а я — випередив, то — їхній хлапак, сильно вислужений". Десь кряхнула спросонь ворона, верескнув заєць, причавлений лисицею, і знову зробилося тихо у лісі, як на кладовищі.