А новорічну бесіду нашу, за святковим столом у батьків Андрія Листопада, на тихій мринській вуличці, біля засніженого гаю, згадую усе частіше. Згадував її і тої пам’ятної ночі, коли мокнув у крижаній воді Збруча, а наді мною, по крутому березі, ходили більшовицькі вартові, і час од часу в темряву, де сплескувала шуга, плювалися кулями кулемети червоних, наздоганяючи відчайдух, що пробували переплисти ріку. Там, у Мрині, за новорічним столом, ми, два неофіти, були по-справжньому щасливі. А були ми щасливі, бо вірили безоглядно у здійсненність гарячкових фантазій наших. Дорога наша матінка, наша вільна Україна, казковим видивом застеляла очі наші. Лани пшеничні, синє небо над ланами і золота гетьманська булава в небі, наче сонце, — ось те марево, яке кликало, вело наші душі за собою. Втім, це більше стосується мене, Данила Кочубея, справжнього неофіта, який кинувся у віру нову, наче в ополонку, з головою. Андрій, хоч і видавався часом аж надто емоційним, пристрасним (це, мабуть, у крові роду їхнього), мислив, як підтвердилося плином історії, реалістичніше, тверезіше багатьох із нас. І хто зна, якби не загинув він так рано (хоч і в загибелі його вбачаю я тепер своєрідну логіку історії: хто узявся за меч — од меча загине), можливо, в критичну хвилину долі народної перехопив би він владною рукою руля з тремтячих рук писак та адвокатів, і усе б у нас склалося інакше, і не конав би наш народ під оновленим ярмом, а ми, вірні сини його, не гнили б на чужині…
У березні сімнадцятого ми з Андрієм зуміли вирватися з окопів румунського фронту і приїхали до Києва. Уже не вистачало нафти і гасу, електростанції працювали з перервами, навіть багаті кияни починали звикати до каганців. Натовпи час од часу розгромлювали булочні та продуктові лавки. Різко, навіть порівняно з шістнадцятим роком, підстрибнули ціни. За мішок картоплі селяни вимінювали велосипед. На київських вулицях було повно сміття, трамваї або не ходили, або були набиті людьми, як бочки оселедцями. З вокзалу нас віз недавній жандарм, він упізнав Андрія і зрадів, наче рідному, у чотирнадцятому році був у його квартирі з обшуком. Радість не завадила зідрати-з нас добрі гроші. У ті дні ніхто нічого не хотів робити, зате всі — промовляли. І на вулицях — безкінечні, щоденні мітинги, і в казармах, і в розкішних залах. Пам'ятаю, коли ми уперше прийшли до клубу, де засідала Українська громадська рада, ішлося там про участь українського громадянства в міській маніфестації на честь революції. Якою ж уявлялася та участь нашим шанованим професорам і літераторам? Пропонувалося, аби привернути до себе увагу міста, запросити до демонстрації театральних статистів у козацькому вбранні, щоб були вони на конях і при зброї, узятій з театрального реквізиту. Ще пропонувалося створити етнографічно-декоративні групи, в пишних кармазинах, навколо пам'ятника Богдану Хмельницькому… Тут і спалахнув Андрій Листопад, дорогий побратим мій, скажу більше — духовний батько мій. Назвався він — гостем із фронту… Ми й справді почувалися гістьми у цьому вишуканому товаристві інтелігентів, що пізніше деякі з них через нерозум'я своє і брак політичного досвіду заподіяли стільки лиха народові нашому. Не театральними кармазинами, не гопаком у червоних шароварах, не показними символічними дійствами на сцені життя треба привертати увагу киян і усього світу до українського болючого питання, гаряче казав Андрій Листопад, а — реальною силою. Сила ж така є. У місті — десятки тисяч українських вояків. Цю величезну силу українського озброєного люду і треба вивести на демонстрацію, під промовистими українськими прапорами. І ще він закликав, поки є час, поки не пізно, приступити до організації українського національного війська. Скільки літ (і яких літ!) минуло, а й досі оживають у пам'яті моїй розгублені обличчя цих прекраснодушних людей, що присвятили свої найкращі почуття рідній Україні: ідея Андрія Листопада була для них занадто несподівана, майже божевільна, вона лякала своєю рішучістю, безповоротністю, можливими, як вони полохливо застерігали, страшними наслідками. Вони щиро вірили, що українське питання вирішиться взаємною розважливістю та доброю волею розбуджених революцією демократичних верств: "Дякувати Богові, і без воєнщини обійдемося…"
Не знаю, чи згадалася їм така запальна і водночас така твереза пропозиція мого побратима, коли вони, уже навесні вісімнадцятого року, перехоронювали тіла юних героїв, загиблих біля станції Крути, тіла романтичних і довірливих дітей своїх, гімназистів та студентів, яких самі ж і послали, неозброєних та необстріляних, під кулі. Я завжди пам'ятатиму той похорон. Я був один з тих, хто схилив українські військові знамена над їхньою братською могилою, на схилах сивого Дніпра. Домовини з тілами забитих і розстріляних везли на селянських возах, їх тягли сірі українські воли. Усі домовини покрито було червоними китайками, згідно з давнім козацьким звичаєм. Співав величезний хор. Промовляв на похороні професор гімназії, старші учні якої вступили до студентського куреня Січових Стрільців і майже усі загинули. Гімназіяльний професор порівнював героїв Крут з героями Термопіл. А я слухав, дивився і думав: "Честь і слава вічна героям од народу нашого, але загинули — діти. І гинули діти наші, коли десятки тисяч українізованого вояцтва тримали нейтралітет у російсько-українській війні. І це — тільки перші жертви недалекоглядства гуртика інтелігентів. А скільки їх було потім і скільки ще буде? Мільйони". "Чому місяць, чому ясний над Крутами не зійшов? Чому милий чорнобровий більш до мене не прийшов? Чи ж я його не любила? Чи словечка не дала? Чи його куля убила? Чи сира земля взяла?" — почув я сумну пісню дівчини в одному із сіл Придніпров'я, у якім ми заночували, виступивши в дев'ятнадцятому році супроти отамана Зеленого. Я розумів, хоч і не міг їй пояснити, чому не прийшов її милий. Бо людям, яких національна хвиля винесла на поверхню суспільного моря, забракло відчуття реальності. "Тому місяць, тому ясний над Крутами не зійшов, тому милий чорнобривий більш до мене не прийшов…" І довго ще не прийде. Аж поки ми, діти України, житимемо в світі ілюзій. Можливо, окремій людині Бог і вклав добрість у душу її, але череда людська у вчинках своїх і поступах керується жорстокими законами виживання. І вже був, був час усім нам зрозуміти, що сусіди наші, і на схід, і на захід, і на північ, і на південь, шанують силу, а не красиві, демократичні словеса. Андрій Листопад зрозумів це раніше од багатьох із нас…