Дак я вам скажу: Тарасові та Андрію, синам Дарининим, хоч після смерті поталанило, ніхто їх не тривожив у могилі їхній. А Борисову — і могилку ж були розрили. Се, мо', в годі дев'ятнадцятім. А через що розрили, бо пішло по язиках, що похоронили його із шаблею золотою.
А я сама в церкві коло гроба його стояла і бачила: ніяка тая шабля не золота, а тольки держално її наче позолочене. Але ж нашим людякам нічого не доведеш, калі уже в голови їхні що вклепиться. І стали брехні творить по всіх усюдах про шаблю золоту покійного капітана. А тади ж, у розруху, знаєте що у нас рабілося, ніхто нікого не боявся — ні Бога, ні чорта людяки не признавали, бо самі наче з ріжками поробишся. І пристав до Мотрі Хлюлиці, яна ж без хазяїна зосталася, а дворище — добре дворище, приймак із Пльохова. Молодеє ще молодеє, Мотря ж добряче гадками од нього старша. Не молодьонка, а хліви та комора око йому гріли. І розказав хтось приймачкові тому про шаблю золоту капітана. А є такі людяки, що золото і в думках сліпить їх. І прийшло яно, приймаченя теє, ночі глухої, осінньої, на цвинтар, могилу розкопало, віко труни підняло. А що уже далєй било, про сеє по-різному і тади гомоніли, і досюль на всякі лади язиками плещуть. А я брехать не буду, розкажу, що бачила. Се ми тади з маткою неподалеку цвинтаря жили, ще наша хатина не згоріла. Дак ми уранні прочули про сеє, люди на цвинтар бігли, і я побігла, а матка моя в тифі лежала. Дак прибігли ми на цвинтар, аж могила капітанова розрита, і віко одкинуте, і рука капітанова на держалні шаблі. А приймаченя теє, Мотрине, на дні ями, у глині, кавалком скрутилося, і череп його, наче гарбуз, пополалі розрубано. То їх обох у тій могилі і закопали, ніхто вельми не допитувався, що та як, такеє врем'я було, нелюдське. Од того дня і стали в Пакулі брехні брехать про капітана, який, мертвий давно, з труни підвівся…
Напридумують людяки наші що хоч, скажу я вам. Ранєй — що: книг не читали, бо неграмотні були, та й не було коли до книжок, бо в кожного — хоч трохи землиці, а є, і треба діло робить. Дак книжок не читали, а самі собі такого попридумують, що складніше од будь-якої книжки. Дячиха матці моїй казала, і я кажу теє, що од матки, покійної давно, чула: Дарина жменю золота церковному сторожу дала, щоб могили дітей її беріг, і то йон поміг приймакові Мотриному смерть у розритій могилі знайти. А йон, сторож церковний, хоч і кривуляв на ліву ногу, а силу добренну в руках мав. А людяки вже потім набрехали цілу торбу брехень. Я ж, хоч тольки лікнеп і знала, і Бога, для душі, признаю, а над забобонами бабськими сміялася і сміюся.
Се ще, мо', у годі вісімнадцятім, ще я не очоловічилася, ще я у матки рідної жила, відкрила босота сєльська склеп панський. А був тади віслюк у батюшки Олександра, солдати коней попових, добренні коні були, забрали, а віслюка йому залишили. Дак босота сєльська труну з тілом пана Михайла Журавського, покійного давно, тим віслюком поповим по вулицях пакульських волочила, вигуцуючи довкола, наче дикі якісь людяки. Далєй викинули тіло пана Журавського з труни на мосту через річку Синявку, до поручнів вірьовками прив'язали, ще й пляшку з самогоном йому втулили. Самі ж на містку допізна танцювали, цигана з гармошкою та бубном найнявши. А щоб видніш їм було танцювать, лавку, що в ній до розрухи син П'явки торгував, підпалили. Тади ж що хоч у селі творилося, власті якось що не було ніякої, а як власті над людьми нема, у головах їхніх од того наче вавки робляться.
Сказано-бо і в писанії: од Бога власть нам дана, щоб дурість на нас не нападала.
А ми з дєвками у мене під двором сиділи, не пішли й дивитися на теє страховиння. Аж за північ десь притихло на містку, і лавка П'явчина догоріла. Калі чуємо, у вуличці нашій — туп, туп, глухо так, наче дерев'яними ногами, і все ближчей та ближчей. І вже забовваніло перед нами щось високе та біле, наче хрест, полотном обвинений. Дак дєвки коло мене, мо', й повсцикалися од страху, пан, шепчуть, се пан, покійний давно, іде… Та — брись за хату, наче й не було їх коло мене. А я уже тади нічого не боялася і забобонів не визнавала. Познєй, як у комсомол стали записувать, а був комсомол сперва у Крутьках, дак я на збори ночами сама ходила, і хоч би що мені. Ось і сиджу я на призьбі, під хатою нашою, зубами, правда, вицокую, жива ж таки людяка. А воно зупинилося посеред вулиці й запитує у мене дерев'яним голосом: "Де мої дєтки, дєвко?!" Я слиньку ковтнула, бо вилиці мені зсудомило, далєй і одказую: "У землі, діду, дєтки твої давно, у землі, і ти у землю іди…" Дак воно — раз, і наче розсипалося, і наче нема його, тольки земля застогнала. А якби сказала я, що живі панові дєтки, воно б ще довго по світу теліпалося. Се вже мені познєй так Уляна Несторка сказала.
А як помирав Федір Монашок, осьдечки уже, в наші годи, пішла і я на хутір, болящого його провідать, попрощатися, бо наче ж разом росли. Дак йон мені і гомонить: "А помніш, дєвко, у молодості нашій, як тебе серед ночі пан Журавський, померлий давно, запитував, де дєтки його? Дак то ніякий не пан був, а се був я, на ходулях, напужать тебе хотів, бо любив тебе кріпко, а ти у мій бік і оком не вела…" Ось як воно буває у жисті, ось одкуль страхи та забобони людяцькі виростають. Як я у що теперечки і вірю, дак тольки у теє, що ні в що вірити не треба. Хіба що — у любов, та вже я стара для любовей, уже моє усе минулося, наче й не було зроду…
Багато разів поривався я написати листа до матері дорогого побратима мого, так рано загиблого, Андрія Листопада. І в таборі для інтернованих, де я пробув, за колючим дротом, з тисячами соратників по боротьбі, обдурених гіркою долею, історією і підступними сусідами, довгі дванадцять місяців. І тут, на чужій чужині, де я, усіма забутий, нікому не потрібний, тяжкою працею заробляю на хліб щоденний. І кожного разу щось мене зупиняло. Чи пам'ятає ще мене Дарина Михайлівна, мене, шолудивого офіцерика, що випадково прибився до їхнього берега в новорічну ніч, на порозі шістнадцятого року, такого вже далекого? І чи треба зайвий раз торкатися болючої рани в серці її, бо такі рани — смерть дитини — в материнському серці не заживають ніколи? Та й чи жива вона досі, багатостраждальна Дарина Листопад, образ якої, образ Матері, навіки злився для мене з образом неньки-України, що залишилася по той бік Збруча? Скільки болю здатне витримати материнське серце, де межа його витривалості?