Після відпустки Михайло Михайлович знову потрапив у лещата між "Просвітою" і бюро, що, звичайно, незабаром відбилося на його здоров'ї.
"Меня уже поглотила "Просвіта" и начались занятия, дежурства, заседания, подготовка к вечерам... За эти дни я опять устал и не совсем хорошо себя чувствую. Экстренные работы портят мое здоровье",— пише він мені в липні*
У такому вирі, звичайно, трудно було приділяти час для літератури. Це турбує і хвилює Михайла Михайловича:
"Занят мыслями о теме для нового рассказа, а ее как раз и нет. Хоть бы ты помогла."
У листі від 27 липня він скаржиться:
"Не могу выбрать темы для нового рассказа, из десятка сюжетов до сих пор не остановился ни на одном. А мне необходимо к 1-му сентября отослать уже готовую вещь — обещал. Наступают три дня отдыха— и если за это время ничего не придумаю, приду в отчаяние. Если бы ты была вблизи меня — фантазия бы моя работала живее и тема была бы придумана давно."
Михайло Михайлович завжди ділився зі мною думками про те, що він задумав писати і як буде писати. З змістом задуманих творів я була знайома задовго до того, як вони були написані. Звичайно Михайло Михайлович розгортав передо мною схему майбутніх творів, ділився своїми сумнівами, просив поради. Проте, я була поганою помічницею в цій справі. Я не вміла критично поставитися до його творів — мені все, що він задумував, здавалось цінним і цікавим. Михайло Михайлович, звичайно, говорив на це:
— Я радий, що тобі подобається.
Шукання сюжету завжди дуже хвилювало Михайла Михайловича. Якось він мені сказав:
— Знаєш, я хочу відвідати публічний дім. Я там ні разу не був, і мені цікаво подивитися, поспостерігати, мені це придасться.
Не знаю, чи здійснив він цей намір; очевидно—ні, інакше він розповів би мені.
Задуми Михайла Михайловича були широкі. Він мріяв написати роман, подумував про п'єсу. Проте, умови його життя були такі, що ці мрії так і залишилися нездійсненими. Робота в бюро і "Просвіті" відбирали у нього майже весь час і багато сил. Здоров'я його теж заважало йому працювати.
Він часто нездужав. Одного разу, гуляючи зі мною, він попрохав:
— Давай, постоїмо!
— Що з тобою, — стурбувалася я,—серце?
Він, як завжди, намагався відповідати жартами. Проте, я була серйозно занепокоєна і наполягла, щоб він звернувся до лікарів. Вони не знайшли нічого, крім нервового розладу.
Непомітно настав 1908 рік. Це був тяжкий рік у нашому житті. Михайло Михайлович часто хворів. Він скаржився мені на неможливість приділяти час літературі, на відсутність натхнення, на втому від людей.
Наближалося літо, треба було думати про відпочинок, а з грішми, як і завжди, було скрутно.
Нарешті, Михайлові Михайловичу вдалося списатися з одним своїм знайомим, Чикаленком, який запропонував йому провести відпустку в його маєтку, в селі Кононівці, по Київо-Полтавській залізниці.
Щодо природи умови там були неблискучі — рівний степ, низинна місцевість. Але Михайло Михайлович був радий тому, що він опинився зовсім один—навіть хазяї маєтку були відсутні. Він сподівався, що в такій обстанові йому пощастить відпочити:
"С тех пор, как я очутился в полном уединении — чувствую, как я страшно устал душою,:—писав він мені з Кононівки.—Не физическая усталость, а душевная. Не хочется видеть людей, вести разговоры. Хочется сбросить с себя всю волну людской грязи, которая незаметно заливала твое сердце, хочется очиститься и отдохнуть."
Але як слід відпочити Михайлові Михайловичу не пощастило. Поперше, він простудився і перехворів на бронхіт, подруге, "хвиля людського бруду" не забувалася й на самоті. Думки і настрої цього періоду він відбив у своєму "Інтермеццо".
І все ж самітність і єднання з природою, з якої Михайло Михайлови ч завжди черпав бадьорість і сили, трохи освіжили його, і він заходився коло улюбленої роботи:
"Еще не пишу, но привожу в порядок свои каникулярные записи и, как только зубы позволят (Михайло Михайлович знову простудився), сейчас же сажусь за стол серьезно. Так хочется мне, чтобы вещь вышла удачной, что я задолго до начала работы волнуюсь."
Проте, не судилося йому плодотворно працювати цього року. Знову неприємності, надовго вибили з колії Михайла Михайловича.
Перша неприємність, як хзиля, захльоснула нас обох, несподівано і назавжди змивши нашу ілюзію про спільне життя.
Я вже згадувала, що непевне становище, в якому ми були з Михайлом Михайловичем, було дуже важким і мучило нас. Наш план про виїзд з Чернігова не вдався, однак Михайло Михайлович був твердо впевнений, що ми, кінець-кінцем, будемо жити вкупі.
Я була настроєна менш оптимістично: в глибині душі у мене весь час таїлася свідомість, що з наших планів про спільне життя нічого не вийде. Я не крилася з цим перед Михайлом Михайловичем і завжди, коли він, захоплюючись, малював картину нашого майбутнього життя, говорила:
— А мені не віриться!
Проте і Михайло Михайлович іноді втрачав терпіння, проклинав своє жнття, скаржився, що не може працювати. Особливо бувало тяжко, коли він хворів. Тоді ми не могли зустрічатися, і це нервувало його.
На початку 1908 року трапилося так, що одночасно захворіли він і я. Він присилав мені листи поштою, але мені ніяк не можна було передати йому звістки про себе. Не зважаючи на свою хворість, Михайло Михайлович вийшов на наше звичайне місце і тільки тому, що два рази мене не зустрів там, догадався про те, що я хвора.
Я одержала від нього листа, сповненого турбот і відчаю:
"Как я могу узнать, что либо о тебе",—пише він.— "Ведь это ужасно ничего не знать о любимом человеке. Я хотя могу писать тебе, а как я получу что-либо, хотя одно слово, от тебя?"
У березні, вітаючи мене з днем народження, він висловлює побажання в майбутньому році вже бути вкупі:
"Мне так хочется поскорее увидеть тебя вполне счастливой, мне хочется и самому счастья, я измучен долгими ожиданиями его. С каждым днем мне труднее, тяжелее становится ждать его. Для меня невыносима просто разлука. Особенно последнее время я страдаю., и здесь не помогают ни разум, ни логика, ни терпение. Чувство властно требует удовлетворения, сердце жаждет полного счастья — и я ничего не могу поделать с собой."