Кінець-кінцем, навіть в сильного волею Михайла Михайловича терпіння вичерпалося. Він став нервуватися, проситися додому. Його нарешті додому відпустили (23 січня 1913 року).
З переїздом Михайла Михайловича до Чернігова ми не могли не тільки бачитися, а й листуватися.
Надійшли для мене жахливі дні. Я божеволіла, не маючи листів від Михайла Михайловича, не маючи змоги діяти...
Одним з близьких знайомих Коцюбинського був художник Михайло Іванович Жук. який останніми роками жив в одній садибі з нами (у цій квартирі Михайло Іванович малював портрет Коцюбинського).
Я була знайома з Михайлом Івановичем і його дружиною Анастасією Григорівною. Знаючи, що Михайло Іванович часто відвідує Коцюбинського, я щодня знаходила якусь нагоду відвідати їх і довідатися про здоров'я Михайла Михайловича.
Але передати листа через Жука я не зважувалася. Коцюбинський знав, що я бачуся з Михайлом Івановичем, але також чомусь не писав до мене. Не знаючи як поставиться Михайло Михайлович до передачі листів через Жука, я також не зважувалася писати перша.
Це були нестерпно тяжкі дні: понад два місяці я не мала жодного рядка від Коцюбинського. Проте, думка про трагічний кінець ні на одну хвилину не приходила мені в голову. Оптимізм Михайла Михайловича, його впевненість у тому, що все буде добре, посіяли і в моїй душі надію.
Смерть була несподіваним жахливим ударом...
Це трапилося у п'ятницю 12 квітня (25/ІУ за нов. ст.). Нас відпустили на пасхальні канікули. У мене був звичайний за останні місяці тривожний стан, я не мала сил залишатися вдома і поїхала з сестрою Зіною велосипедами за місто, сподіваючись, що швидка їзда втомить і хоч трохи заспокоїть мій біль.
Виїхали ми годині о 12, а о 4 вже були вдома.
Я саме витирала велосипед на терасі, не сподіваючись, що зараз одержу жахливу звістку, коли до мене підійшла служниця Жуків і подала записку.
Розгорнувши, я прочитала: "Сьогодні в 21/з год, дня помер Михайло Михайлович. Настя" (дружина Жука).
... Відразу я не повірила:
"Не може бути! Це помилка!"
Потім якесь отупіння до непритомності опанувало мною. Настирливо ворушилася десь думка, що я повинна щось зробити, щось закінчити:
"Ага! витерти велосипед і поставити на місце..."
... Всю ніч пролежала я з розплющеними очима, без думок і почуттів. Такого горя не передати словами.,.
Другого дня Анастасія Григорівна, дружина Жука, попрохала допомогти робити вінки на труну Коцюбинського.
Я поїхала на Лісковицю, до садівника Зборовського, де Михайло Михайлович завжди купував квіти для мене. Тут я хотіла купить квітів в його останню подорож...
На східцях будинку Жуків ми робили вінки. Але я не могла зосередитися, вінки в мене не виходили.
Анастасія Григорівна брала їх з моїх рук і швидко та майстерно переробляла.
Квіти приносили безперервно...
Хтось приніс кошик білорожевого цвіту яблуні.
"Цвіт яблуні!" — скорботно промайнула думка...
Я згадала, що Михайло Михайлович писав мені з Капрі під час своєї останньої подорожі, як приємно було йому там бачити розквітлу яблуню.
Я присунула до себе кошик з гілками розквітлої яблуні і швидко сплела вінок з самого цвіту яблуні. Він був най' красивіший від усіх вінків...
Анастасія Григорівна потім розповіла мені, що саме цей вінок хтось поклав у труну в головах Михайла Михайловича.
— А знаєте,— сказала вона, — Віра Устинівна прохала від вас не приймати ні вінків, ні квітів,
15 квітня Михайла Михайловича ховали...
За труною йшла сила людей, стільки я ще ніколи не бачила. Труну несли на руках від церкви аж до Троїцької гірки старовинного Троїцького манастиря, де над кручею і поховали Коцюбинського.
Вінків принесли силу—кожен намагався послати останній привіт людині що так завчасно зійшла в могилу...
Були вінки і з червоними стрічками.
Навкруги в натовпі швеньдяли городові, метушилися фотографи... >
Тягнув за душу тужливий церковний спів. Я пригадала, як Михайло Михайлович якось сказав мені: "Коли я помру, поховай мене без попів..."
...Я йшла в натовпі. Сліз не було, як і раніше. Горе було глибоке, неймовірне... Навкруги чулося: "Залишив матір, дружину й четверо дітей. Є невидані твори ..."
А весняне сонце світило незвичайно яскраво, неначе й
воно прощалося з тим, хто так любив його за життя...
Травень — жовтень 1937 р. Москва — Чернігів.