— А я вас "высчитал". Ви Лукаш.
Пам'ятаєш, це з анекдоту про Рабіновича, який їхав у трамваї ще з одним євреєм і той став перераховувати, чому та звідки Рабінович їде так рано. Одне слово, я пояснив йому про свої підстави для такого висновку, і ми тоді добре посміялись. Ось у такий спосіб я познайомився з добродієм Лукашем. Чолом йому від мене при нагоді. Бо в бібліотеці на Володимирській, коли натрапив на українського "Фауста" і читав, насолоджуючись хистом, пригадував оту несподівану й пам'ятну зустріч. Маємо й тут декілька книжок його перекладів, а влітку на день його народження згадували і хвалили. Для мене він — драгоман взірцевий...
Із книжок прочитав цікаву "Політична поезія Лесі Українки" Л. Міщенко. Дуже багато матеріалу про революціонерок України початку століття. Що з ними витворяли — просто жах. Варто звернути увагу й на повість Ю. Трифонова в "Новом мире" за липень та серпень. Цілую вас усіх. Дякую щиро таткові за годинника. Здається, в минулому листі не написав цього. Цілую особисто. Тітка питає про платівки. Було б незле, якби польська чи чеська естрада, щось найостанніше з української. Але це — принагідно. Як і перше, розповідайте про новини.
Ваш син, брат, небіж, онук.
26/Х-1975
Писано на 4-х аркушах.
Мамочко, добридень! В мене все без змін. Так само працюю, живу й збавляю час. Особливих погіршень у становищі не помітно, навпаки, з 'явилась до певної міри толерантність. Даремно ятрити себе, що буде зле. Ще вождь усіх трудящих В. І.Ленін сказав: "пролетаріату нема чого втрачати, окрім власних ланцюгів". Ми ж бо виховані на м. —л. вченні і, щоб там собі ревізію якусь дозволити — ні-ні. Переглянув декілька фільмів — посередність. А от у "Сов. экране" побачив список на рік і запалав чорною заздрістю до вас: стільки цікавого. Особливо закордонні. Про них дізнаюсь із ваших описів та журнальних рецензій, а реальний, безпосередній смак поступово втрачається. Але я за отим усім не шкодую. Аж дивно: пристосувався, чи що? Читав кілька творів про митців, по-сучасному інтелігентів, які потрапляли через всілякі обставини до тюрми. Як правило, знаходив там думки, співзвучні своїм. Вражали стоїцизм та велич духа, справжню ціну яким співзнав лише тут. Раніше-бо знав з підручників та художніх книжок, рідко з розповідей, а зараз-от на власні очі. Так би мовити, на дотик скуштував. У книжці Т.Шумовського "У моря арабистики" М. "Наука" 1975 р. автору найбільше вдався розділ про поетову долю.
Ткач-судьба неистощима в тонко сотканом коварстве. Золотые дни поэта задыхаются в мытарстве. 175
Что дивиться? Не поэты стражи совести и чести. Палачи и краснобаи всех нужней в ширванском царстве Старий професор, арабіст, якому свого часу довелося вздріти красу героїчного Сибіру, вклав чимало душі у змалювання людських страждань та умов, що їх породили. Звертає увагу те, що вчений загубив оригінал рукопису, і свої переклади відтворив через десятки літ по пам'яті. Скільки в тому новому витлумаченні збереглося арабської оригінальної поезії, а скільки самого Шумовського, судити важко. Але авторська експресивність приваблює. Принаймі, я читав з приємністю. Цікава й повість Ю.Трифонова "Чужая жизнь". Це, мабуть, один із кращих російських прозаїків. Плеканий Твардовським, здається, зумів зберегти обличчя. Отож і твори його зустрічають навіть за кордоном добре. Дивись "Новый мир" № 8 чи біля того. Непокоять ваші страхи за мене. Їх легко би можна було розвіяти за достатньої інформації. Аби ж то змога добряче поговорити і пояснити все. Можу тільки сказати, що істину: "кожен коваль свого щастя", я самостійно запроваджую в життя. І це не повинно тебе надто лякати. Найстрашніше було, коли я сів. А тепер уже все більш-менш стабільне. Пишу слова заспокоєння, хоча усвідомлюю чудово, якими вони здаються тобі непереконливими. Але, мамочко, іншої ради нема. Чекання згуби — уділ вола! Я натомість не нероба. До речі, про тунеядство. Ми тут вичитали, що в УРСР скасували закон про переслідування нетрудових елементів. Ор-ригінально! Це багато про що говорить. Виявив у себе злопам'ятність, а також сентиментальність. Я, як німець, жорстокий і чулий. Різнотони душі моєї. Та пишеш про декабристів, про подвиг їхніх дружин, святих страдниць. Не знаю, як там було у писаній історії, а от вас, яких бачу біля себе, я ціную надзвичайно. І тебе, мамусю, й Алочку, і жінок моїх друзів волію характеризувати найгучнішими епітетами, найтеплішими словами. Не відцуралися, не забули. А який то тягар кому-кому, а нам відомо. Захоплюємось, як у фільмі жінки полишають Петербург, цілують кайдани на чоловікові, вмирають там же на засланні. А в житті звичайнісінького листа написати ргоЫвтв. Волконська, Трубецька та інші — аристократки, кому ж, як не їм, утверджувати одвічні моральні, релігійні принципи. Вони-бо весь вік не гнулися, йдучи прямо. А от випростатися із кріпаків, з бидла. Ото — штука. Просто: хто слідує за покликом сумління, перемагає — бо є Людиною. Та на це потрібно величезну силу духу. Дивовижна річ — відданість. Щастя зустріти людину, яка здатна на це, і народитися від такої людини — теж щастя. Друге вже дароване мені життям, а перше сподіваюсь сам віднайти. Погода в нас поки не дуже сувора. Хоча й ношу дві пари білизни, але більше
176
з теплих бебехів не вдягаю — нема потреби. Сніжок заморозив дерева, й ліс навколо, наче казковий. Така собі давня, давня виправно-трудова казочка. М'який грудень нагадує київську зиму. А львів'янин розповідає, як вони ходили щедрували в що пору. Цікаво було. Одержав привітання від Льолі Павлівни та отої чорнявої, ми з нею любились, а потім розійшлися, щоби навіки зійтися знов... у лягері. Л. Павлівні вельми вдячний. Як много важить слово. Віллі отримав пакунок і переказує найщиріші здоровлення. Поласували досхочу. Добре і з Дмитром владналось. Звісно, на цім світі не все минає гладко, але па разі скінчилося без
ускладнень. *
Щойно отримав твого листа від 21 грудня. Як у Коцюбинського: і стихла хлипає сум. А дощі минуть! Чомусь зараз попри все страшенно оптимістичний настрій. Я впевнений, будемо всі разом і щасливі. І це не одного моя думка. Дістав у грудні одного тітчиного листа. Шкода, що другого (сюди надійшов 29, а київський штамп 17) сконфіскували за умовленості. Моргуху й поштівки, щоправда, віддали, але від того не легше. Й не уявляю, чим завинила моя рідня цього разу ? Тільки гасло: ніхто (викреслено), ніщо (викреслено) чим далі більше набирає для мене особистого сенсу. Потятко, на короткочасне побачення їхати не варто. Бо вседно, що псові муха. Не будемо ускладнювати собі життя. Зрештою, homo sapiens привлаштовується і звикає до всього. Єдине, що мене болить — це ви там. Свідомість свого безсилля чимось допомогти та захистити — злостить і дуже. А тутешні клопоти — суєта суєт, не більше. Почуваюся нівроку, так тягти збираюсь й далі. Кажуть, скріпуче дерево довго живе. Отак і я. Ага, коли надсилатимете підрядник до тієї англійської поезії "She" *, сповістіть. Аби я був у курсі наперед. Пишучи листа, якось прагнув тебе потішити, та, здається, нічого не досягнув. Залишилися ми з тобою при винових інтересах (маю на увазі карти, не юриспруденцію).