Листи до матері з неволі

Сторінка 58 з 155

Марченко Валерій

Матеріалізація сеї істини дає, справді, не з найлегших життя, однак мусиш напружуватись. Ожиємо, брати, ожиєм. Від В. Г. одержав чергову порцію розумувань про помилки. Тепер він має стільки козирів для полеміки, та зовсім не усвідомлює, що не в силі правда. Здається, не пошкодую ліміта й відпишу раз на всі його глупства. Життя нічому не навчило мого батька. Завжди винні всі, окрім нього одного. Ет, якщо хто дурний, то це назавжди. Привітали мене зненацька Льоля й Валя. Пишуть, що люблять і пам'ятають. Оце таке.

Ліки, які привезла Іванова дружина, передали. Почав їх одразу приймати, через те що почувався не дуже добре. Набряки під очима та й потроху ниє спина. Сподіваюсь, те мені допоможе. Але настрій, або, як мене поправляють галичани, гумор, не втрачаю. Жартуємо, попри все сміємося. Останній лист від тебе було датовано 10-м вересня. Гадаю, що нам краще завести порядок, аби ти надсилала листи обов'язково щотижня, скажімо, щосуботи. Нема новин на лист, то хоча б поштівку, але регулярно. Я матиму змогу контролювати пошту й позбавлюся хвилювань. Погода останні дні сльотава осіння. Я вже налаштувався вимокати, аж тут сонечко. І стало наче у вересневому Києві. Не мерзну, вдягаючи по дві пари білизни. Взагалі із природніми утисками раду міг би дати.

Син, брат, онук, небіж:.

Писано на 4 аркушах.

ЗО/ІХ-75

Стільки читав про це, стільки чув усілякого, тепер маю змогу спостерігати й брати особисту участь. Як співають грузини: да дела, во дела. Пррохолодно. Вбираюся потепліше. У вовняній білизні, яка в мене оце є, і біда не біда. Часом мені теж таланить, або по-блатному, трапляється фарт. Подивилися польській фільм "Попіл". Розкішні Ольбрихський, Бейта Тишкевич, Пола Ракса, а про ідейний зміст вже й не кажу. Я читав колись роман, але те, що вдалося створити режисерові А.Вайді, анітрохи не гірше. Справжнє мистецтво — завжди радість. Скучаю за вами всіма. Чекав звістки з нетерпінням, але хвилюватися не варто. Особливо через моргух. Пхе, якби-то того клопоту. Зараз уже їх надходить доста, тож не надуживай. Звичайно, мені до смаку молодиці в негліже, але не переборщіть, бо не допустять. До речі, про негліже. Що чути про "еще одну женщину?" Заїздила вона до нас, чи як? Я он який плохий (іззовні), дак що ж на своєму подружньому житті хрест ставити. Коли в мене викришився другий зуб, то, прийшовши на прийом до лікарки, я відзначив, що викришення зубів зовсім не означає старості. Валерій.

14/Х-1975

Добридень, любесенька!

Був радий отримати твого та тітчиного листа, потім знову від обох. Коли розпочали писати регулярно, взагалі на душі повеселішало. Їй-богу, знаючи — ось нині або взавтра надійде звістка — легше. Про Дмитра та Грицька турбуватись * нема чого. Хлопці здорові, якщо буде потреба, дадуть знати. І марки, і поштівки, і листи одержав усі. З моргухами, як домовлялися, зловживати не варто. Їх доста зараз. А якби от у бандеролю поклали зубну щітку та несолодкі коржики, був би вельми вдячний. Бандеролька належиться 3 грудня, на ту дату й очікую.

Мамусю, турбуйся про мене так, щоб я просто теж не хвилювався. Здоров'я зараз нівроку. Приймав десять днів ліки — допомогло. Зараз почуваюся добре. Не з'являються набряки, відповідно й гумор добрий. Не міг з'ясувати лише, звідки ліки ? Чи то мої ще літнього часу запаси, чи то привезені Івановою дружиною ? Ти, часом, не передавала ? Питання не суть важливе, але цікаво б довідатись. Знаєш, як засяде щось у голові. Мені видали на зиму душогрійку. Це, висловлюючись мовою газет, плоди розрядки. А от те, що мої брунатні рейтузи пропали з речового мішка на складі, рецидив холодної війни. Що ти вдієш клятим щурам — пожерли. Пам'ятаєш, як зробив Гамлет, коли виявив, що його підслуховують за ширмою: "Та тут щурі" — і ножем туди, і ножем. В нас справжня зима. Похолоднішало, сніг. Але завдяки плодам розрядки, а також власній передбачливості (запасся вовняною білизною) витримаю атакування належним чином чиком. Всі побажання щодо аміністії зворушливі, але навряд чи ближчим часом здійсненні. З другого боку і для обнадіювання зараз підстав вистачає. Але для мене та хлопців оце не найактуальніше. Можливо, реакція на одну категорію зеків, котрі жити не можуть без такого очікування. Досить невдячна справа в силу тої простої причини, що обіцянки-цяцянки. Вкладаю в це значно ширший зміст, аніж міркування з арештантського побуту. Скажімо, якийсь пуріц після того, як на нього накинулись із "даєш", скаже "ми подумаєм". Зрозуміло, це можна розцінювати вже як доконану справу, але треба тримати в голові заповідь політиків "язик дано людині для того, аби тримати, себто приховувати власні думки". І фертік. Мабуть, я занадто розповсюдився про предмет малоцікавий, але дрібнички визначають часом не лише наші сподівання, а й дії.

Цікаво, що пригадалося моє знайомство з Миколою Лукашем. Не пам'ятаю, чи розповідав тобі про це. Я сидів у ресторації "Дніпро" з однією милою кобєтою (на твоє питання, "чи одружена ?" вона відповіла: "на жаль"), і от за наш столик підсідає літній сивий чоловік, на вигляд чинуша з міністерства. Я ще подумав, тільки музики бракує, щоб цей типус звабився потанцювати з представницею прекрасної половини людства. Але був день, і ми поступово забули про нього. Якийсь час теревенили, сміялись, офіціянтка (сисілістіськи сервіс) не з'являлась, і раптом я відчув уважний погляд. Він спостерігав за нами з-за столу.

— Пробачте, ви не місцеві? — в його голосі звучала вибачлива осторога, і ми змушені були перервати цікаву дискусію про переваги подружнього життя.

В голові майнуло, мабуть, малороса розчулили звуки рідної мови, й зараз розпочнеться: опит про наше походження, схвалення того, що молодь її не забула, резигнації з приводу відмирання, нарешті, монолог про власну любов та патріотизм і прикрий жаль, що в Києві мало з ким вдається поспілкуватись. Однак вийшло все трохи інакше. Дізнавшись про наші генеалогічні древа та сучасні екзистенції, він сипонув каламбуром, розповів про те, як почуває себе єврей, що приїздить з-за кордону в СРСР, і виявився в дійсності предотепним ерудитом. Крізь зубів огорожу в нього лилася злива інформації, з якої я дійшов висновку, що переді мною літератор. Коли ж він обмовився про знання італійської, англійської, польської мови, я сказав йому: