Лісове Озеро

Сторінка 36 з 37

Герасименко Юрій

— Легше мені... Дивно — наче кімната світлішою стала... А вчора ж здавалось — темна, аж чорна...

Варя з полегкістю зітхає, їй теж починає здаватися, що у тьмавій палаті стає світліше.

Завтра все ж таки відзначить свій день — своє свято.

Все буде добре.

5

Все буде добре...

Прийшла на ферму, а там — теж наче аж світліше стало: гості з Харкова... Просто проти корівника — автобус і ціла горба дітлахів — дитячий садок заводу імені Малишева.

Ось зайшла до корівника. "Дівчата" Варині, зачувши її голос, захвилювалися, і одна — вона стояла найближче до дітлахів — спритно (видно, це вона робила не вперте) зняла рогом ланцюжок і підтюпцем сама подалася до доїльного залу. Бігла та ще й скоса поглядала на свою господиню: чого ж ти стоїш, мовляв, іди, час уже...

Діти дружно засміялися.

Запрацював тандем, молокопровід виповнився перламутровим сяйвом...

Кожну корову, видоївши, Варя ще й перевіряє, додоює руками.

Нарешті — ось вона — остання корова. Поки Варя зливала молоко в бідони, дітлахи кудись зникли, вона ще навіть подумала: невже поїхали, не попрощавшись, та дуже скоро все з'ясувалося. Гості вирішили дати концерт.

В корівнику, у широкому проході вишикувалися, вихователька, як заправський диригент, змахнула руками, і дзвінкі чисті голосочки високо-високо вивели пісню.

Пісня була, мабуть, нова, принаймні Варя її ніколи не чула: про ту дорогу, яку кожен обирає для себе раз у житті...

Діти співали ще і ще, декламували вірші. Чисто-чисто дзвеніли їхні голоси. А Варі раптом стало сумно.

Вона собі обрала дорогу. І обрала, і йде, нікуди не збочуючи, не рік, і не десять — усе життя. Але хто, хто замінить її?

З цими думками і підсаджувала па високі автобусні сходинки майбутніх інженерів майбутніх ферм...

Провела гостей, забігла додому, нашвидку упоралася по хаті, па подвір'ї і знову почала збиратися — сьогодні їй виступати у школі.

Не встигла й одягтися, а з вулиці уже сигналить машина — директор прислав: школа далеко, аж на Удянці. Задзвонив телефон: Емма, доярка з їхнього ж радгоспу. Так, каже, хочеться по душах поговорити... Домовилися, що поговорять увечері.

Емма... Емма Михайлівна Рибка.

Машина мчить і мчить. Варя відкинулася на спинку сидіння, думає про подругу. Почала Емма пізніше од Варі, вчилася у неї, зараз доїть сто шістдесят корів. У змаганні, бувало, випереджала, та під кінець року все одно завжди перемагала Варя. Емму Варя поважає — гарна вона і людина і доярка хороша...

Аж ось і школа. Попросила водія зачекати: після виступу треба не запізнитися на вечірнє доїння.

У залі — повно. Дев'яті класи, десяті... Варя вийшла до трибуни, уважно оглянула аудиторію.

Зараз вона їм розповідатиме про свій шлях, про древнє своє й почесне ремесло.

Зараз, зараз вона почне... І раптом так схотілося вийти з-за трибуни, підійти до краю сцени і просто спитати: "Хто хоче піти працювати на ферму? Хто хоче — підніміть руки..."

А що, як справді спитати?

Мало, дуже мало молоді у радгоспі...

Розповідала Варя довго, слухали її уважно, багато задавали питань. На всі ті питання Варя відповідала, а свого — свого гіркого, наболілого питання — так і не задала...

А ввечері, повернувшись додому після доїння, ще довго сиділа над своїми записами. Довго ще горів вогник у Вариному вікні. Останнім на усьому кутку він погасне.

ПІСНЯ НЕ ОСТАННЯ

Ось він і настав, день свята.

Повернулася після вранішнього доїння, скинула робочий одяг, урочисто, неквапно дістала з гардероба празникового жакета з усіма нагородами.

Аж золоті зайчики забігали по стінах... Онука аж рученятами сплеснула:

— Ой-ой-йой!

Син з невісткою були вже на роботі. Мати насилу-насилу підвелася, глянула — і наче сонечком освітилося її обличчя:

— Яка ти у мене гарна, доню...

Варя підійшла до календаря, неквапно зірвала листочок, сіла при вікні.

Не рік і не два — тридцять три роки тому, березневого ранку, вперше в житті збираючись на роботу в колгосп, зірвала календарного листочка з такою ж цифрою...

— Варю, — це знову матуся. — Ти б хоч сьогодні побула вдома... Такий день...

— Я ненадовго, мамо...

Встала, напнула святкову хусточку, осіннє пальтечко накинула:

— Я, мамо, ще з тобою побуду. Після другого доїння аж до вечора будемо удвох святкувати.

На вулиці сонячно, навіть погода святкова.

Сяє, голубіє ліс... Піти? А що? Сьогодні її свято...

Ні, спершу до Демидова. Обіцяла...

Вийшла на головну вулицю — широка вона тепер, заасфальтована. Росте селище. Будиночки — один від одного кращий. Над кожним — телевізійна антена. У дворах — гаражі. Заможно люди живуть...

Технікум будується, клуб на п'ятсот місць... А поки що діє старий, маленький. І школа біля нього — аж у кількох будиночках. Недовго вже так буде — у цьому році почнеться будівництво нової школи.

Вулиця Івана Підкопая, далі — Романа Левицького...

А ось і контора їхнього радгоспу.

У кабінеті директора побачила худенького жвавого дідуся — стоїть біля столу, папери якісь подає Демидову.

Іван Володимирович Вент.

Це про нього розповідав директор школи на уроці іще тоді, до війни. Він колишній боєць Першої Кінної, один з небагатьох комунарів, що дожили до наших днів...

Варя мимоволі замилувалася старим. Скільки це йому? Скоро вісімдесятиріччя святкуватиме, а на вигляд — років шістдесят, не більше. Сухенький, рухливий, в очах стільки доброзичливості, людяності, так і сяють ті очі...

Нарешті Демидов звільнився. Зібравши підписані папери, Іван Володимирович вийшов з кабінету.

Микола Васильович виходить з-за письмового столу, сідає поруч із Варею. Варя знає, про що буде розмова. В радгоспі їхньому побудована державна зрошувальна система вартістю в шість мільйонів, самої техніки радгосп отримав на шістсот тисяч. На освоєння ж усього цього — жодної копійки. А освоєння — це значить будівництво гуртожитку, лазні, майстерні...

Гуртожиток особливо потрібний, головна біда їхня — мало людей. А буде житло — будуть і люди. Про все це і йшлося в їхній розмові з директором. А ще про те, що настала пора діяти...

І ось Варя знову в лісі.

Снігу — наче і не було. Озерце — повне. Вода чиста-чиста. Голубіша од неба...

Варя сідає на бережку, схиляється, дивиться на себе.