— Галочко... Галочко...
Корова повертає голову, зітхає, намагається лизнути Варин лоб.
Здоїла, налила дволітровий алюмінієвий бідон, наділа на нього велику чорну гумову соску.
— Олексіївно, понеси малому гаряченького... Олексіївна хутко повернулася. Тепер можна і починати. Ожив тандем, застукотів, зачмокав. Один по одному заповнюються станки.
Бризкають, хлюпають у сяючих трубках перші струмочки. Вони ширшають, і ось за мить уже трубки повні: пульсують тугі, голубуваті струмені. Іде молоко.
3
В доїльному залі тихо, прозорі труби молокопроводу вже промиті — чисті-чистісінькі, аж поблискують. Промита і вся система.
— Варю!
Озирнулася — Микола Васильович.
— Як справи, Варю? Краще братові?
Похнюпилася, мовчки похитала головою. Демидов зітхнув:
— І звідки воно береться... І чого це все на хороших людей валиться...
Помовчали. Першим заговорив директор:
— Тримайся, Варю... Хотів тут порадитися з тобою... Ну, як з членом обкому, як з депутатом, та, бачу, не до того тобі зараз...
— Я до вас, Миколо Васильовичу, завтра зайду...
— Завтра... Чи до розмов тобі буде й завтра? Завтра ж у тебе особливий день...
— Особливий, це правда, — всміхнулася. І сумовито, і світло всміхнувся. — Але то й добре, що особливий. В особливий про особливе і поговоримо...
Директор пішов. Варя гарячою водою з шланга помила апарати, борти, бетонну підлогу, щіткою почала шарувати сталеві стояки огорожі станків. Терла, налягала з усіх сил, поливала, знов терла, а у серці бриніло й бриніло: "Завтра — особливий... особливий день..."
Так, завтра її свято. Щороку — сама для себе (мало хто про це зна) — відзначає його. Та цей рік дуже вже тяжкий. Братові все гірше й гірше, мама і не встає майже.
Нарешті все вимито.
Неквапною ходою людини, що добре, на совість потрудилася, іде повз станки, неквапно чистим білим рушничком витирає руки.
"Руки доярки"... Згадала і мимоволі усміхнулася: це ж так називався один з нарисів про неї. Скільки вже їх читала, та той чомусь запам'ятався. Як там було: "Руки доярки... Чисті-чисті руки доярки... Поцілуймо ті руки..."
Варя проходить з доїльного до молочного залу, все помито, треба тепер розливати в бідони. Вона б і почала, та двері знадвору прочинилися, на порозі двоє: молодий хлопець явно у святковому, найкращому своєму костюмі і дівчина в білому платті.
— Можна?
Хто це? Пам'ять у Варі добра, варто тільки поговорити з людиною — і вже запам'ятала назавжди. Ні, цих двох молодят вона не знає.
— Ви не помилилися? До кого ви!
— До вас, Варваро Федорівно, до вас ми...
І зашарілися обидва. Особливо — хлопець.
Варя уже все зрозуміла. Дивиться на молодят — які ж вони, ну просто очей не відведеш... Як у пісні...
Нарешті дівчина трохи оговталася, несміливо підвела очі:
— Просили батько і мати...
— І ми просимо! — підхопив хлопець.
Варя засміялася:
— Хороші ви мої... Не до весілля мені зараз...
У молодих — де й ділась розгубленість.
— Та ви ж у нас!..
— Та ми ж вас...
Дівчина виявилася особливо рішучою:
— Ні, ні, і слухати не хочемо! Без вас і за стіл не сядемо!
Посміялися всі втрьох, провела Варя молодят і — знову за роботу. Підсунула до великого бака, що зветься танком, бідон, накрила його білим капроновим цідильником, повернула коліщатко крана. З чорної пластмасової трубки товстим пружним струменем вдарило у дзвінке дно біле-біле молоко... Ось уже й повний. Далі другий бідон, третій... п'ятий, сьомий... А влітку їх буває і шістнадцять, і двадцять...
Закінчила роботу, зібралася, вийшла на вулицю, стала, поглянула на сонечко, на сяючу голубінь, зітхнула: леле, яка краса... Який світ високий... А недавно, он у тій хаті, довелося вгамовувати п'яничку. Залив очі та ще й комизиться, дружину "вчити" надумав.
Сім'я... сім'ї... Скільки їх вона зміцнила, а то й просто врятувала за всі роки свого депутатства...
Прямуючи додому, зайшла до доярки, яка теж зверталася до неї по допомогу: донька тяжко хворіє. Розпитала, записала до блокнота, чим може допомогти. Погортала записник: післязавтра — до Харкова: пленум. З обкому зайде до тресту — треба поговорити про новий молоковоз. Їхній уже зовсім старий, часто ламається. А молоко — воно довго стояти не може. Молоко — це молоко.
4
Молоко — це молоко...
Онучка Тетянка обережно, двома ручками, бере склянку і, поглядаючи на маму й татка, ковточок за ковточком п'є.
Варя дивиться, дивиться...
Яке це щастя, що на всьому величезному обширі від Ужгорода до Владивостока кожна дитина у кожній родині може отак, як Тетяночка, взяти у білі пухкі рученята білу і теплу склянку...
Споконвіку у казках і в піснях, у найзадушевніших розмовах по усіх землях, па усіх наріччях однаково свято й велично звучать слова, що означають одне — хліб.
А молоко?
Не було б його — не було б і дитинства, не було б і людства. Воістину правий був поет, що закликав дякувати за молоко "від імені всіх людських немовлят".
Онучка поїла, і Варя пообідала. Сьогодні у них за столом було аж шестеро, крім Варі, мами, Тетянки, сина з жінкою, посьорбала нашвидку ще й Олександра Андріївна, дружина брата Миколи.
По обіді вона й Варя зібралися до лікарні. І, звичайно ж, готуючи для Миколи передачу, перш за все налили у пляшку молока.
Вийшли, ідуть вулицею як дві сестри. Обидві засмучені, Варя особливо. Олександра ще сяк-так тримається, підбадьорює. Мужності їй не позичати... Під час війни в Нижньому Тагілі закінчила ремісниче і — в армію. Всю війну — на фронті: ремонтувала "Катюші". Двадцять сім років проробила на заводі імені Малишева у ливарнім цеху...
Ідуть, тихо розмовляють, незчулися, як і прийшли.
Перед дверима спинилися — гарно на вулиці, ще тільки самий початок березня, а вже справжня весна...
Бач, які сосонки перед лікарнею — це ж, мабуть, із тих паросточків, що Варя виплекала тоді, ще в лісорозсаднику...
Сонечко, сліпуча голубінь, запахи відталої землі...
Ні, не віриться, що серед такої краси в такий сяючий день хтось може хворіти, мучитися, страждати.
А завтра ж свято у Варі...
Яке там свято, коли з Миколою отаке. Не стане вона завтра святкувати.
В лікарняному коридорі — тьмяне світло і запахи ліків.
В палаті теж чомусь тьмяно, обличчя у брата — немов сонцем осяяне: