"А що коли повернеться тато з війни і знайде хату порожньою? Що він подумає?"
Та й Макар Макарович скаже: "Оце така лісничиха? Залишила свою дільницю! Скучно їй стало!"
І згадалося ще Улянці, як вона читала книжку про радянських людей, які живуть на півночі, на березі холодного моря. Вони працюють на радіостанції, а навколо, на тисячі кілометрів, тільки страшні замети та крига. І ніч там буває довга-довга... їм, мабуть, теж скучно. Та ніхто з них не залишає своєї роботи. Вони теж як солдати на посту.
Але що це? Голоси, чиїсь вигуки, сміх...
Рипнули двері, затупотіли ноги в сінях. І раптом у хату ввійшли Марта, Демко, Микола Суховій і ще багато школярів, а з ними піонервожата Ївга...
І враз тісно стало в хаті, замайоріли червоні піонерські галстуки, шибки задзвеніли від дзвінких голосів.
Марта перша підскочила до ліжка.
— Кульбабко, а ми прийшли навістити тебе! Ясні очі подружки світять, як вогники, вона розчервонілась, радісно їй, що бачить Улянку. А поруч стоїть Демко і теж посміхається — йому теж радісно і водночас досадно, що Улянка захворіла.
Дівчинка підвелась на лікті.
— Ой-ой, увесь загін прийшов! — вихопилось у неї, і щасливі сльози підступили до очей, та Улянка ковтнула їх — хіба ж вона плакса?
— Всі прийшли, Улянко,— промовила Ївга.—Скучили за тобою. Та знаємо, що й тобі не дуже весело хворіти.
А Демко з Мартою вже схопили сокиру й вибігли надвір. Незабаром вони повернулися з двома оберемками нарубаних дров. Швидко запалили плитку, дрібно затріщав у вогні хмиз.
Піонери навперебій розповідали Улянці шкільні новини — і що задано, і кого викликала вчителька, і як вони йшли сюди в ліс веселою юрбою, і бачили зайця... Ївга тим часом поставила на вогонь чайник і, коли він закипів, заварила липовий цвіт.
— Ану, Улянко, чаю! — сказала вона.— Та ще й якого чаю — духмяного, з медом!
Вожата присунула до Улянчийого ліжка ослін, поставила на ньому паруючий кухлик і блюдце з жовтим медом, якого принесла хворій.
Прокинувся дід Маврикій.
— У, це такі ліки, куди там! — промовив він.— Кашель як рукою зніме. Пий, онуко.
Улянка напилася чаю, подякувала, Ївга закутала її теплою ковдрою — видужуй!
— А знаєте що? — ураз весело посміхнулась вожата.— Давайте влаштуємо зараз піонерський збір! У нас навіть вогнище палає!
Дрова тріщали, гоготіло полум'я. Дід Маврикій звісив з лежанки ноги, дослухався до дитячої розмови.
— Збір! Збір! — загукали діти.— Ївго, а який збір? Що ми будемо робити?
Всім дуже подобалася ця думка — влаштувати піонерський збір у лісниковій хатині.
— Піонери, ми в лісі,— сказала вожата,— давайте ж і наш збір присвятимо лісові!
Улянка, закутавшись, лежала у ліжку і не зводила очей з Ївги. Їй подобалась кучерява чорноока вожата, яка працювала бібліотекарем у клубній бібліотеці в колгоспі. Вона завжди вміла вигадати щось цікаве, кожний піонерський збір був наче свято.
Діти розташувалися півколом біля Улянчиного ліжка — хто на ослоні, хто навпочіпки, а дехто сів просто на підлозі.
Ївга розповіла, яку користь дає людині ліс. Дерево йде не тільки на будівництво, в багатьох машинах є частини, зроблені з дерева. Лісові смуги захищають посіви від суховію. Там, де знищують ліси, змінюється навіть клімат, висихають ріки.
Потім вожата розказувала про тайгу, де водяться ведмеді, лисиці, білки, соболь. Розповіла, як сибіряки полюють за білкою на лижах із собакою лайкою. Дітей дуже зацікавило, як білки тисячами переселяються з місця на місце. Мисливці часто знаходили настромлені на гілочки гриби. Виявилось, що їх настромлюють білки, залишаючи якусь місцевість. Це для тих білок, які прибудуть сюди пізніше і знайдуть для себе смачний корм — запашні, висушені на сонці й вітрі гриби...
— Невже вони такі розумні, ці білки? — спитав Демко.
— А як ви думаєте? — посміхнулась Ївга. Тут знялися суперечки. Одні казали, що тварини справді розумні, а інші доводили, що це "від природи".
Згадали про мурахів, про бджіл.
— Це не розум,— сказала Ївга,— а інстинкт.
Вона розповіла про боротьбу тварин за існування, про те, як інстинкт допомагає тваринам знаходити собі їжу і рятуватись від ворогів.
Потім кожний з піонерів розповів, що він знав цікавого, про ліс. Демко похвалився, як він знайшов у дуплі горіхи, приховані білкою, і як допомагав своєму батькові боротися із шкідниками лісу. Для короїдів лісники готують принаду — ловчі дерева. Зрубують десь на галявині дерево і залишають його на деякий час лежати. Короїди накидаються на стовбур, а потім заражене дерево лісники спалюють.
—— А я знаю,— сказала Улянка,— як садять лісові саджанці під меч. Робітник застромлює меч у землю, а в цей час інший робітник втикає в ямку саджанець. Потім мечем притискується земля до коріння. А то ще жолуді сіють у борозни...
—— Добре, як є жолуді,— зауважила Ївга.— А що робити в безлісних районах? І от уявіть собі: десь у степовому колгоспі піонери одержують мішок жолудів і садять навколо села ліс...
— Від кого одержують? — спитала Улянка.
— Від нас,— промовила Ївга.
— Ой, справді від нас! — палко вихопилось у Демка.—Ми ж восени назбирали жолудів хтозна й скільки!
Всі весело загомоніли, і навіть дід Маврикій обізвався:
— Гарне діло. По-піонерському.
— А ми вас, діду, оберемо почесним піонером!— пожартувала Марта.
І не втрималась Улянка, згадала свою таємницю про копання ямок і все розповіла школярам.
— Ось ти яка!—сказала Ївга.—Справжня лісничиха! Ну, коли так, то весною всі прийдемо садити молоді дубки...
Микола Суховій прочитав вірш про ліс, потім заспівали школярі піонерську пісню про свою Вітчизну, про рідного Леніна...
Мала лісничиха слухала пісню, радісно і схвильовано стукало серце. Була вона серед дорогої, рідної сім'ї...
Розділ чотирнадцятий
ЛИСТ
Учора на уроці географії у Марти випав з книжки лист-трикутник. Улянка підняла його й подала подрузі. Це був лист з фронту від Мартиного батька.
— Ти чому мені нічого не сказала про це? — спитала Улянка.— Давно одержала?
— Я забула... Їй же бо, забула,— казала Марта.— І тобі скоро прийде лист, ось побачиш!
Але Улянка бачила по зніяковілому обличчю подруги, що та зовсім і не думала показувати їй листа.