Лісничиха

Сторінка 15 з 25

Донченко Олесь

Ось він їде на розвідку, їде серед дрімучого бору, а мороз аж рипить, пухнасті ялини опустили донизу лапи під вагою снігу і стали схожі на білих ведмедів.

У такі хвилини нестерпна туга за батьком видавлювала на очах сльози, і хотілося йти до нього через замети і ліси, йти тисячі кілометрів. "Чому ж немає звістки від тебе, татусю?" — шепоче дівчинка і враз зривається з місця, накидає кожушок на плечі й виходить надвір, їй вчулися кроки за морозним вікном — може, хто з контори прийшов, приніс довгожданого листа?

Ні, немає нічого. Сонце тільки-но сіло десь за лісовими хащами, і над далекими верховинами дерев розкрилося віяло з багряного й зеленого пір'я.

Мороз міцнішав, скрипіли від його стискання дерева. Навздогін за зимовим сонцем летіло на захід гайвороння. Це був великий вечірній переліт. Щодня о цю пору хмара галичі пролітала над лісовою хаткою.

Куди? Навіщо?

Не сказав ліс, мовчать високі замети. А гайвороння летить і летить. Одна галка чомусь одбилась від зграї, піднялась вище за всіх і кружляє якраз над хатиною.

Вскочила дівчинка в сіни, грюкнула дверним гаком.

— Давайте, діду, добре натопимо, щоб і татові було тепло на фронті...

— Гай-гай, онуко,— скаже було дід Маврикій.— А може, тато в такий мороз якраз десь у хаті гріється. Може, оце саме прийшов з передової, бурульбашки крижані з бороди видирає перед піччю.

І починають дід і Улянка топити плитку, що прироблена до печі. Березові дрова тріскотять дрібно, як пістони, і тоді розцвітають у плитці ніжно-червоні маки — одні осипають пелюстки, а інші розцвітають знову і знову. Осика сичить, як гадюка, і заходиться жовтою піною. А дуб-сухостій, як розгориться, то гуде басом, мов великий дзвін, і як вибухне, то так і сипоне жменю білих зірок. Дубові сучки викидають синій цвіт, як волошки, і гоготять на всю хату. Тільки під сучки треба трошки березової кори чи соснових трісок, щоб зайнялися дружно, як порох.

Дід і онука мовчки сидять на ослінчиках перед вогнем, і на їхніх лицях моргають багрові бліки.

— Треба, щоб на всій землі цвів сад,— каже раптом Улянка, думаючи якусь свою думку.

Дід Маврикій, що задрімав у теплі, здригається:

— А як же тоді, приміром, із шляхами?

— Усі шляхи, які є на землі, треба теж обсадити яблунями чи грушами,-— пояснює дівчинка.— Можна сливами. Я люблю сливи.

— Ренклод — слива достойна. У-у, куди там!

— Угорка краще, діду. У Макара Макаровича багато угорок, калина-малина! Я люблю, щоб сливу притиснув перший мороз, тоді вона солодша. А як вишня, то треба, щоб її надклював горобець. Ото після того вона прив'яне на сонці, аж підсмажиться,— ой, смачна ж яка тоді буває!

Дід ласкавими очима дивиться на онуку.

— Сама ти — мій горобчик жвавий! Я часто думаю, от закінчиш школу, Улянко, а тоді — у технікум чи в інститут. Інженером по лісовому хазяйству будеш. А одного разу побачив тебе уві сні вже дорослою. Наче йдемо ми з тобою, йдемо, а перед нами — ліс, і все молодий, дубки, клени пнуться... Ну, ти простягла руку:

"Дивіться, діду, моя робота!" І так мені радісно стало, аж заплакав. Прокинувся — і справді сльоза повзе по щоці...

А в лісі стріляють стиснуті морозом дерева, і синя дзвінка, як кришталь, довга-довга зимова ніч рипить під вікнами.

...Розпатлані завірюхи голосили над лісовою хатиною, завивали в комині, торгали в'юшки. Уранці нічого не можна було впізнати. Де був ярок, там здіймався білий хвилястий горб; де росли густі терни, там визирали з-під замету лише верхівки кущів.

Несподівано наступила відлига, важкі задумливі краплини падали з гілля, пробиваючи навколо дерева тисячі дірочок у крихкому снігу. І тоді серце захлиналося радісно-млосним передчуттям весни.

В один з вологих днів, які настали після лютих морозів, Білочка привела двох козенят: цапика й кізку. Дід Маврикій забрав їх до себе на теплу піч обсушитися. Козенята незграбно тикалися мордочками в дідову бороду та, обсохнувши, вже вибрикували на довгих тонких ніжках.

Дід Маврикій пив тепле козине молоко й не міг нахвалитись:

— Густе ж яке та смачне! — У-у — мед, чистісінький мед, куди там!

Якось уночі, коли після відлиги знялася завірюха, до сарайчика підкрався старий вовк. Лісникова хата сірою плямою виступала з-за суцільного покривала снігопаду.

Холодний вітер ворушив на сараї сухе кукурудзяне бадилля.

Звіра мучив голод. Давно минули ті часи, коли він був ватажком зграї. Тоді він завжди мав найкращий кусень. Тепер він був самітний. Із зграї його вигнали, бо слабий і старий вовк заважав молодим вовкам полювати. Та в нього вже й не було сили змагатися з молодими. Він жив тим, що випадково потрапляло на зуби: іноді це був заєць, який не почув наближення сторожких вовчих лап, іноді — миша чи задубілий, замерзлий птах.

Вовк стояв біля сарая і, витягнувши морду, нюхав повітря. Його надзвичайно хвилював запах живої кози. Звір лапою штовхнув дверцята. Та вони навіть не рипнули. Він знайшов щілину й притулив до неї морду. Просто в носа вдарило йому тепле повітря, насичене диханням кози. Щелепи у вовка звела голодна судорга, зуби клацнули. Він почув, як коза проснулась і шарахнулась убік.

Вовк обійшов навколо сарая і, обравши зручне місце, почав розривати лапами сніг. Інстинкт підказував звіру, що він повинен підривати під стіною хід.

Це була звичайна, знайома робота. Не раз доводилося старому лісовикові рити лігво під дубами, між могутнього коріння. Та цього разу зробити хід йому не пощастило. Під снігом була мерзла земля, тверда, як камінь.

Вовк підняв догори морду й заскавучав, як собака. Густий сніг заліплював йому очі. Він двічі повертався до сарая. Дверцята було замкнено, пазури даремно скребли землю.

На світанку звір був уже далеко в лісі. Коли вранці до кози вийшла Улянка, вовчий слід давно замела завірюха.

Вже другий день Улянка не була в школі. Дівчинка простудилась, у неї боліло горло, вона кашляла. Лікар звелів їй лежати і не виходити надвір.

Пухнастий сніг падав за вікном. Крізь шибки Улянці видно було з ліжка верхівки голих дерев.

Як же скучно лежати самотній в лісовій хатині! Дід Маврикій спав на печі, нема до кого й словом обізватись.

Улянка згадала вчительку, Демка, школу, піонерів, Марту, і їй так захотілось побачити своїх товаришів... "Щасливі вони,— думала дівчинка,— живуть у селі, ходять у гості одне до одного, разом вчать уроки, а тут тільки ліс та ліс". Ось вона видужає й попросить діда Маврикія переїхати жити в село. Хай лишається хатина з забитими дверима й вікнами.