Мене завжди цікавило, хто ту рибу їсть.
А я блукаю вулицями туди й назад, вниз і вгору, дуже радію— чи з того, що зі мною нікого нема.
Тепер серпень, місяць, коли парижани залишають місто, і треба пройти не одну милю, щоб знайти перукарню або пральню десь у глухому затіненому провулку. Зрідка можна зустріти хіба що парашутиста, що простує на збірний пункт, звідки його зразу ж відправлять в Алжір. Один мій знайомий, веселий хлопець, завсід— ник нічних ресторанів, у яких я колись працював, недавно повер— нувся з Алжіра з поворотним тифом і без одного ока. Уряд при— 1 — Набережних (франц.).
2 — Річковим трамваям (франц.).
значив йому пенсію, дивну, майже міфічну суму — п'ятдесят три тисячі франків щоквартально. Прожитії на ці гроші, ніде не пра— цюючи, не можна, а хто візьме на роботу напівсліпого інваліда?
Життя того хлопця назавжди скалічено, хоч йому немає ще й тридцяти років. І таких у Франції не одна тисяча.
Алжірців теж майже нема на паризьких вулицях. Зникли кудись всі оті продавці килимів, горіхів, листівок, міняйли. Хлоп— ці, що з ними я був колись знайомий, розбіглися (чи поховали— ся?) — сам бог знає куди.
Майже ніхто з них не мав грошей. Вони по троє-четверо, бувало, жили у маленьких мансардах з одним віконцем і з одним ліжком, а то навіть ночували в смердючих, підготованих на зне— сення, будинках чи на холодних горищах паризьких хмарочосів.
Арабські кав'ярні зачинені, оті темні, задушливі кав'ярні, де я пив з арабами чай, курив гашиш, слухав їхню чарівну, але таку для мене загадкову гру на струнних інструментах. Колись я вва— жав північноафриканців своїми братами, тому й відвідував їхні кав'ярні. Вони ставились до мене дуже прихильно, один чи два залишалися моїми друзями навіть тоді, коли я вже не міг частува— ти їх цигарками "Лакі страйк" і коли вся моя колекція американ— ських спортивних сорочок перейшла в їхні руки. Вони, певно, гадали, що мають повне право на мої речі, бо думали, що я дістав їх хитрощами, а може, ще й гірше — зрадою, відмовою боротися за свій пригнічений народ, або навіть і сам допомагав його при— гнічувати.
Це так і було. Ота лють, яку я відчував у їхній музиці, розчу— лювала мене, але воднораз і віддаляла нас одне від одного. Вони були б раді потопити всіх французів у морі, знищити геть Париж.
А я не міг ненавидіти французів, які не зробили мені нічого лихо— го. І я люблю Париж, завжди любитиму його, бо це місто вряту— вало мені життя. Саме тут я відчув себе людиною.
Якось ідучи одного чудового квітневого ранку мостом, я від— чув, що закохався. У своїй руці я тримав тоді руку Гаррієти. Це був Королівський міст, просто перед нами величезний годинник показував за десять хвилин десяту; трохи далі було видно золоту статую Жанни д'Арк з піднесеним угору мечем. І Гаррієта, і я йшли мовчки — чогось посварились. Тепер, коли минуло стільки часу, я розумію: тоді стосунки між нами досягли такої стадії, що повинні були або урватися, або перейти в щось інше, значніше.
Я скоса подивився на Гаррієту. її голубі очі замружилися від сонця повні рожеві губи трохи надулися, як в ображеної дитини.
В той час вона майже не фарбувалася. Я був без піджака.
Я дивився на неї, і мені" хотілося розсміятись і погладити її коротке чорне волосся. Я хотів її обійняти й заспокоїти: "Люба, не треба гніватись"; і в ту хвилину серце моє защеміло, дихати стало важко. Навколо нас було безліч людей, але мені здавалася, що ми з Гаррієтою самі. Тільки вона була зі мною. Ніколи ще за все своє життя я не був ні з ким наодинці. З нами, між нами
завжди були люди, через них ми ніколи дуже не сварились, але не могли й покохати одне одного. Все своє життя я не міг позбу— тися ворожого, загрозливого світу. Хоч би що я робив, казав чи відчував, а завжди думав про світ — той світ, якому я не довіряв з самого дитинства, світ, до якого, я був певний, не можна повер— татися спиною: світ білих людей. І раптом уперше в житті я звіль— нився від нього, він для мене перестав існувати: я просто посва— рився зі своєю дівчиною. То була наша сварка, до якої нікому, крім нас, не було ні найменшого діла. Вперше в житті я викинув з голови казенний патріотизм людей у формі чи без неї, що могли мене віддубасити за це, а до моєї дівчини поставитись як до най— гіршої з касти недоторканних. Вперше в житті я відчув, що ніяка сила не відбере в мене права володіти цією жінкою, піклуватися про неї; вперше, перший раз я відчув, що моя присутність не при— низила цієї жінки ні в її очах, ні в очах усього світу.
Над нами сяяло сонце, навколо нас ходили люди, а я тримав у своїй руці маленьку, суху й довірливу руку Гаррієти — цього я не забуду" ніколи. Я повернувся до неї і стишив ходу. Вона подивилась на мене своїми великими голубими очима і немов чекала на щось. Я сказав: "Harriet. Harriet. Tu sais. ilya quelque chose de tres grave, qui m'est arrive. Jet'aime. Jet'aime. Tu me comprends1, чи сказати це по-англійському?" Це було вісім років тому, якраз перед моєю першою і єдиною поїздкою додому. Коли померла моя мати. Тоді я пробув у Амери— ці три місяці. Коли я повернувся, Гаррієта сказала, що я дуже змінився, з горя став мовчазний, сильно схуд. Але причиною цього була не материна смерть. Я знав, що моя мати при смерті. Я не знав, якою побачу Америку майже через чотири роки.
Пригадую, я стояв біля поручнів і дивився, як збільшується відстань між мною і Гавром. На березі вже не махали руками, не майоріли хустинки, люди відвернулись і пішли до своїх велоси— педів ча автомашин, щоб їхати додому. Незабаром і Гавр зник з очей. Я подумав про Гаррієту, тепер таку далеку від мене (вона лишилася в Парижі), і зціпив губи, щоб не заридати.
Минав день за днем, ми все далі відпливали від Європи, і поступово очі в усіх почали, так би мовити, зосереджуватись на іншому фокусі, на Америці, яку ось-ось мали побачити. Я був сповнений приємних передчуттів, намагався думати про такі речі, як душ, дуже рідкісний в Парижі, або про густе, холодне амери— канське молоко чи смачний шоколадний торт. Я думав про своїх друзів, про те, що вони роблять і чи зрадіють, побачивши мене.