Очі її шукають моїх у дзеркалі — голубі очі. бліда шкіра, чорне волосся. Я завжди гадав, що в Швеції живуть самі блон— динки, і дивувався, яка не схожа на шведок Гаррієта. Та коли ми побували в Швеції, я переконався в іншому. "Європа — це вели— чезний вінегрет рас, і я ніколи не зрозумію твоєї країни",— каза— ла Гаррієта. Тоді ми навіть не уявляли собі, що колись поїдемо в Америку.
Цікаво, що вона думає насправді? Хоча вона таки має рацію — через два дні ми будемо на пароплаві, і нема чого розводитися про мої погані передчуття. Я сідаю на ліжко й дивлюся, як вона підмальовує собі обличчя. Мабуть, мені дуже не вистачатиме цієї старомодної спальні. Не один рік ми збиралися викинутії отой мотлох, що його наймали разом з квартирою, і замінити його легшими, сучасними меблями. Але так нічого й не зробили.
1 — Гаразд (франц.).
— Може, все це мине, — кажу я. — Просто п мене цілий день поганий настрій. І не можу співати. — Ми обоє сміємося. Вона простягає руку, бере паперову серветку й починає втирати крем.— Хотілося б тільки з'нати, чи сподобається там Полові, чи знайдо він там друзів.
— Полеві подобатиметься скрізь, де будеш ти. де будемо ми.
Про нього не турбуйся.
Поль досі не чув ніяких прізвиськ. Хоч якось і спитав, що таке "метис", а Гаррієта пояснила йому, що це означає змітану кров, і додала, що майже всі люди на світі мають тепер змішану кров. А мадам Дюмон підтвердила це пікантними деталями з свого родовідного дерева, корені якого тяглися аж у Корсіку; мораль тієї її розповіді була та, що жінки слабкі, чоловіки невиправні, а 1е Ьоп Dieu1 дуже хитрий. Пояснення мадам Дюмон мені дуже подобається, але Полеві, гадаю, воно навряд чи придасться в житті.
Гаррієта встає із-за туалетного столика, підходить до мене й сідав мені нр коліна. Я лягаю а нею в ліжко, й вона сміється мені просто в обличчя, — Не хвилюйся,— каже вона мені,— будь ласка, намагайся не хвилюватись. Що б не сталося, ми впораємося з ним, ось побачиш.
Ми вдвох, маємо сина, знаємо, чого хочемо. Отже, мп щасливіші за більшість людей.
Я цілую її в підборіддя.
— Принаймні я щасливіший за більшість чоловіків.
— Я теж дуже щаслива жінка.
Якийсь час ми мовчимо на самоті в кімнаті, до так довго жили разом. Гаррієта тихо дихає на моїх грудях, а я думаю, що якби не виїхав з Америки, то ніколи б не зустрів її і не влаштував свого життя, ніколи б не став сам собою. Будь-чиє, особисте життя почи— нається там, де кінчаються раси, церкви і армії; бо раси, церкви і армії — це величезна небезпека: багатьох вони позбавили життя.
Якби Гаррієта народилася в Америці, їй треба було б дужо-дуже багато часу, щоб побачити в мені такого самого чоловіка, як всі; а якби я зустрів її в Америці, то ніколи б не посміи залицятись до неї. Суспільні забобони, шаленство й насилля осліпили б нас, і ми ніколи не полюбили б одне одного. І Поль ніколи не наро— дився б.
Може, якби я залишився був в Америці, я знайшов би іншу жінку, мав би іншого сина. Але ті інші жінка й син — сама лиш уява. Можливо, я став би не актором і співаком, а кимсь іншим, наприклад, адвокатом, як мій брат, або вчителем, як моя сестра.
Але тепер я той, ким став, і ця жінка — моя дружина, і я люблю її. А всі сини, яких я міг би мати, нічого не варті, бо я маю сипа, я назвав його Полом — так, як було звати мого батька, і я люблю Поля.
1 — Добрий бог (франц.).
Я думаю про все, що нищилось на моїх очах в Америці, про все, чого я там позбувся, про небезпеки, які чигають там на мене і на моїх рідних.
Я всміхаюсь до Гаррієти.
— їй мене любиш?
— Звичайно, ні. Протерпіла тебе стільки років, щоб поїхати до Америки.
— Яка терпляча дівчина!
— Шведи всі дуже терплячі.
Вона знов цілує мене і встає. Заходить Луїза, теж у халаті.
— Чи вам іще не набридло сидіти й охкати про те саме? — Вона подивилась на мене.— Слово честі, ти найсумніша знамени— тість із тих, яких мені випадало бачити. А я ще завжди дивува— лась, навіщо такі, як ти, наймають рекламних агентів. Тепер знаю.— Вона підходить до Гаррієтиного туалетного столика.— Люба, можна мені взяти трохи оцього шикарного лаку для нігтів?
Гаррієта іде до свого столика.
— Про який шикарний лак ти кажеш?
Гаррієта й Луїза, на мій подив, чудово ладнають між собою.
Кожна знаходить у другій багато дивовижного. Гаррієта навчає Луїзу французької і шведської мови, а Луїза навчила Гаррієту деяких не зовсім пристойних висловів негритянського Півдня.
Коли вони не поправляють вимову одна одної, то пускаються в довгі дебати про те, як у мові відбивається історія і звичаї наро— ду. Вони з'ясували, що в кожній європейській мові є свій відпо— відник до фрази "працює, як негр". ("Ще б пак,— заявила Луї— за, — вони давно звикли, щоб чорні на них працювали").
— Мова — це досвід і сила,— каже Луїза, жалкуючи, що не знає жодного африканського діалекту.— Ось у чому я хочу пере— конати клятих упертюхів у нас на Півдні. Якби негри вкладали свій досвід у мову, то вона стала б великою мовою. Але де тамі Вони всі намагаються говорити так, як білі.— Вона нахиляється вперед і хапає Гаррієту за коліно.— Я кажу їм, люба, що білі нічого не говорять, ну зовсім нічогісінько, і дехто з них про це знає: їм бракує того, що є в нас. Його нема ніде в світі.— І вона обурено відкидається назад.— Гадаєте, вони мене слухають? Зви— чайно, ні! Й далі говорять так, як білі.— Вона знов нахиляється вперед, тремтячи з гніву.— Уявляєте, декотрі з них соромляться Маголії Джексон! Соромляться однієї з найбільших у світі співа— чок! Кажуть, ніби вона вульгарна.— І. вона оглядається по кімнаті, наче у неї в руках пляшка і вона шукає, кого б нею зацідити по черепу.
Певно, Луїза так розходилась тому, що раніше їй ніколи не випадало розмовляти про це з білими. Раніше вона заспокоювала, переконувала своїх білих знайомих, бо хіба можна було троюдити .їм сумління правдивою розповіддю, яка порушила б їхню уяву про самих себе? Просто диво дивне, до чого тільки не вдаються окремі люди чи навітиь народи, щоб не дивитися правді в вічі.
Але Гаррієта на них зовсім не схожа: їй дуже важливо знати все, що має розповісти Луїза,— тоді, на її думку, вона краще зможе боронити від життєвих знегод чоловіка й сина. Ось чому вони йдуть сьогодні ввечері вдвох. Сьогодні в них немов остання воєнна нарада. Я скиглій, але вони, хвалити бога, дуже практичні.