Ось я вибіг з хати, дивлюся: під'їхав пан, зупинився, і доїжджачих стали; Роман з хати вийшов, потримав пану стремено: ступив пан на землю. Роман йому вклонився.
— Здорово! — каже пан Роману.
— Еге, — відповідає Роман, — так я ж, спасибі, здоровий, чого мені робиться? А ви як?
Не вмів, бачиш ти. Роман пану як слід відповісти. Челядь вся від його слів засміялася, і пан теж.
— Ну, і слава богу, що ти здоровий, — каже пан.— А де ж твоя жінка?
— Та де ж жінка бути? Жінка, відомо, в хаті ...
— Ну, ми і в хату увійдемо, — каже пан, — а ви, хлопці, поки на траві килим постеліть та приготуйте нам все, щоб було чим молодих на перший раз привітати.
Ось і пішли в хату: пан, і Опанас, і Роман без шапки за ним, та ще Богдан — старший доезжачий, вірний панський слуга. Ось вже і слуг таких тепер теж на світі немає: старий був чоловік, з челяддю строгий, а перед паном як та собака. Нікого у Богдана на світі не було, крім пана. Кажуть, як померли у Богдана батько з матір'ю, попросився він у старого пана на тягло і захотів одружитися. А старий пан не дозволив, приставив його до свого паничу: тут тобі, каже, і батько, і мати, і жінка. Ось виносив Богдан панича, і виходив, і на коня вивчив сідати, і з рушниці стріляти. А виріс панич, сам став панувати, старий Богдан все за ним слідом ходив, як собака. Ох, скажу тобі правду: багато того Богдана люди проклинали, багато на нього людських сліз впало ... все через пана. По одному панському слову Богдан міг би, мабуть, рідного батька на шматки розірвати ...
А я, малий хлопчик, теж за ними в хату побіг: відома річ, цікаво. Куди пан повернувся, туди і я за ним.
Дивлюся, стоїть пан посеред хати, вуса гладить, сміється.
Роман тут же тупцює, шапку в руках мне, а Опанас плечем об стінку уперся, стоїть собі, бідолаха, як той молодий дубок в непогоддя. Насупився, невеселий ...
І ось вони троє повернулись до Оксани. Один старий Богдан сів у кутку на лавці, звісив чуприну, сидить, поки пан щось не накаже. А Оксана в кутку біля печі стала, очі опустила, сама аж горить вся, як той мак Середь ячменю. Ох, видно, чула небога, що через неї хвацько буде. Ось теж скажу тобі, хлопче: вже якщо три людини на одну бабу дивляться, то від цього ніколи добра не буває — неодмінно до чуба справа дійде, коли не гірше. Я ж це знаю, тому що сам бачив.
— Ну, що, Ромас, — сміється пан, — хорошу чи я тобі жінку висватав?
— А що ж? —Роман відповідає. — Баба, як баба, нічого!
Повів тут пліч-о-Опанас, підняв очі на Оксану і каже про себе:
— Так, —говорить, —баба! Хоч би і не такому дурню дісталася.
Роман почув це слово, повернувся до Опанаса і каже йому:
— А чим би це я, пан Опанас, вам за дурня здався? Еге, скажіть-но!
— А тим, — каже Опанас, — що ні зумієш жінку свою уберегти, тим і дурень ...
Ось яке слово сказав йому Опанас! Пан навіть ногою тупнув, Богдан похитав головою, а Роман подумав з хвилину, потім підняв голову і подивився на пана.
— А що ж мені її берегти? — каже Опанасу, а сам все на пана смотріт.Здесь, крім звіра, ніякого чорта і нету, от хіба милостивий пане коли заверне. Від кого ж мені жінку берегти? Ти диви, вражий козаче, ти мене не дратуй, а то я, мабуть, і за чуприну схоплю.
Мабуть-таки і дійшло б у них справа до бійки, та пан втрутився: тупнув ногою, — вони і замовкли.
— Тихіше ви, — каже, — бiсови діти! Ми ж сюди не для бійки приїхали. Треба молодих вітати, а потім, до вечора, на болото полювати. Аїда за мною!
Повернувся пан і пішов з хати; а під деревом доїжджачих вже й закуску зготувати. Пішов за паном Богдан, а Опанас зупинив Романа в сінях.
— Не гнівайся ти на мене братику, — каже козак.— Послухай, що тобі Опанас скаже: бачив ти, як я у пана в ногах валявся, чоботи в нього цілував, щоб він Оксану за мене віддав? Ну, бог з тобою, чоловіче ... Тебе поп обкрутив, така, видно, доля! То чи не стерпить же моє серце, щоб лютий ворог знову і над нею, і над тобою потішався. Гей-гей! Ніхто того не знає, що у мене на душі ... Краще ж я і його, і її з рушниці замість ліжка покладу в сиру землю ...
Подивився Роман на козака і питає;
— А ти, козаче, годиною "з глузду НЕ з'їхав?" [ "З глузду з'їхати" — збожеволіти] Не чув я, що Опанас на це став Роману тихо в сінях говорити, тільки чув, як Роман його по плечу ляснув.
— Ох, Опанас, Опанас! Ось який на світлі народ злий та хитрий! А я ж нічого того, живучі в лісі, і не знав. Еге, пане, пане, хвацько ти на свою голову затіяв! ..
— Ну, — каже йому Опанас, — іди тепер і не подавай виду, більш за все перед Богданом. Нерозумний ти людина, а ця панська собака хитра. Гляди ж: панської пальника багато не пий, а якщо відправить тебе з доїжджачих на болото, а сам захоче залишитися, веди доїжджачих до старого дуба і покажи їм об'їзну дорогу, а сам, скажи, прямо підеш по лісі ... Та скоріше сюди повертайся .
— Добре, — каже Роман.— Зберуся на полювання, рушницу НЕ дробом заряджу і не "річкою" на птицю, а доброю кулею на ведмедя.
Ось і вони вийшли. А вже пан сидить на килимі, велів подати фляжку і чарку, наливає в чарку пальник і пригощали Романа. Еге, хороша була у пана і фляжка, і чарка, а пальник ще краще. Чарочку вип'єш-душа радіє, іншу вип'єш — серце скаче в грудях, а якщо людина незвичний, то з третьої чарки і під лавкою валяється, коли баба на лавку не вклалися.
Еге, кажу тобі, хитрий був пан! Хотів Романа напоїти своєю пальником допьяна, а ще такий і пальника але бувало, щоб Романа звалила. П'є він з панських рук чарку, п'є і іншу, і третю випив, а у самого тільки очі, як у вовка, загоряються, та вусом чорним поводить. Пан навіть розгнівався:
— Ось же вражий син, як здорово пальник б'є, а сам і не моргне оком! Інший би вже давно заплакав, а він, дивіться, добрі люди, ще усміхається-Знав же вражий пан добре, що якщо вже людина з пальника заплакав, то скоро і зовсім чуприну на стіл звісивши. Так на той раз не на такого напав.
— А чого ж мені, —Роман йому відповідає, —плакать ?. Навіть, мабуть, це недобре б було. Приїхав до мене милостивий пане вітати, а я б-таки і почав ревіти, як баба. Слава богу, не від чого мені ще плакати, нехай краще мої вороги плачуть ...