285 Який-бо ніжний погляд у неї,
коли вона мене картає!
Чи ж буду їй назло
відповідати
холодним тоном?
286 Такі ж гарячі сльози
були у мене й тоді,
коли покохав уперше.
Дні, коли плачеш,
з іншими не зрівняти.
287 Начебто я зустрівся
з давним-давно
позабутим другом —
гак радісно слухати
плескіт хвиль.
288 Якби
на сталевому небі
осінньої ночі
з'явилася гора,
що вогонь вивергає!
289 Гора Івате.
Восени ка рівнині Самбо
біля її підніжжя —
стільки цикад!
Як же мені їх почути?
290 Як батько,
осінь сувора,
як мати,
осінь ласкава
для безпритульного сина.
291 Осінь настала,
Туга кохання й на хвильку
серця не відпускає.
І сон не бере — серед ночі
слухаю крики диких гусей.
292 Вже середина "довгого місяця".
Доки ж бо житиму так,
не в змозі вирватись —
наче школяр! —
з полону туги цієї?
293 Вона своїх думок
не розкриває.
А прислала мені
незабудки —
і все стало ясно!
294 Як луком,
що намок на дощі
і став надміру тугий,
заволодіти твоїм серцем
ніяк не можу!
295 Над гірською каплицею,
людьми позабутою,
вітер між сосон
шумить день і ніч,
кам'яному коню щось нашіптує.
296 Ледь чутний
запах трухлявих дерев
упереміш з грибним...
Значить, осінь
вже гМь-то пізня.
297 Наче дощ
зашумів у лісі —
пронеслись по деревах
мавпи,
такі до людей подібні.
298 Глибокі хащі. Далекий постук...
В країну карликів,
які товчуть зерно,
у дуплах сидячи,
потрапив я, чи що?
299 Коли почався всесвіт —
був тільки ліс.
У нім людина-напівбог,
мабуть, вогонь свій
пильнувала.
300 Піски, піски —
і краю Гм не видно...
Бог, що живе
в пустелі Гобі,—
це осені бог!
301 На небі й на землі
моя печаль
із сяйвом місяця
осінню ніч
усеосяжну сотворили.
302 Блукаю самотою,
наче підбираю
печальні
звуки ночі,
які сочаться в тишу.
303 Як засинає мандрівець*
повернувшись у рідне село,—
саме так,
непомітно, спокійно*
настала зима.
ТІ, ЯКИХ ВАЖКО ЗАБУТИ
304 О шипшино із запахом моря!
На піщаному
березі півночі
цього року також
ти розквітла?
305 Полічив молоді свої роки,
на які покладав надії,
подивився уважно
на пальці —
1 спротивіли мандри мені.
306 Аж тричі
поглянув я з вагона
на назву цього містечка —
близьким другом
вона мені стала.
307 Згадався
учень перукаря з Хакодате.
Я попросив його
вухо мені поголити —
бо в чудовому настрої був!
308 Приїхавши услід за мною,
жили у глушині,
де ні душі
знайомої нема,
мої дружина й мати!
309 Як тільки згадаю море Цугару —
бачу сестрички очі:
на пароплаві,
змучена хитавицею,
такою смирненькою вона стала...
310 Мій друг, пам'ятаю, любив,
заплющивши очі,
читати вголос рядки
про тугу в серці.
Листи йог^— з жартами і печаллю!
311 В дитинстві якось
поруччя моста
мій друг вимазав гноєгл—
тепер про витівку свою
розповідає не сміючись.
312 "Навряд чи
коли-небудь в житті
одружуся!" —
Похвалявся мій друг.
І досі ще не жонатий.
313 Ах, вчителька та
молода!
Як сумно в неї
поблискувала
окулярів оправа!
314 Мій приятель
їсти мені давав,
а я його зрадив —
ну що за натура?!
Згадав — і так гидко—
315 Вулице Зелених верб
у Хакодате,
найприємніші згадки — про тебе!
Вірші приятеля про кохання.
Квіти волошок.
316 Як тужила вона
за пахощами жита
в рідних краях!
Через брови її
я спокій згубив.
317 Свіжий
запах паперу
іноземної книжки...
Так захотілося
мати гроші!..
318 Пінливі хвилі
з шумом набігали
на узбережжя Оомбрі
в Хакодате...
О, скільки там думок було!
319 Щоранку, щоранку
модну китайську пісеньку
награвав мені
той будильник —
ах, як я любив його!
320 Усю журбу
своїх поневірянь
поклав списати,
але нічого путнього не вийшло.
Чернетки навіть не вчитаю!
321 Вже скільки разів
наважувавсь я померти —
і не помер.
Яка смішна й печальна
життя мого дорога!
323 А ще пам'ятаю старця —
якісь священні слова
він бубонів
собі під ніс,
вештаючись по вулицях.
324 Так, ніби сказав:
"Вважайте мене
зовсім не вартим уваги",—
у гори жити пішов
мій приятель богорівний!
325 Затягуючись сигаретою,
на березі моря,
що бурхало хвилями,
в нічному тумані
стояла жінка.
327 Щоразу,
коли дивлюсь
на плесо великої річки,
думки мої, Ікуу,—
про твої страждання!
328 Не знав мій приятель,
до чого прикласти
і розум свій,
і жалісливу вдачу,—
марнував життя своє в гульні.
329 Тут збираються люди
безвольні
і п'ють вино.
Став притулком для них
мій дім!
330 "Коли журба мене пойме —
я голосно сміюсь,
питання всі свої болючі
розв'язую вином",—
казав мій старший друг.
331 Мій приятель
ще замолоду став
батьком великої сім'ї.
А випивши, співав собі,
ніби й нема дітей у нього.
.333 Притлумлюючи позіх,
у вікно нічного поїзда
рукою помахав.
Тепер би так
не став прощатись!
336 Глупої ночі
на станції Куттян
з вагона вийшла жінка.
Під локоном на скроні
був давній шрам у неї.
337 Та осінь в Саппоро
дала мені
печаль-журбу,
яку несу я
і донині.
340 У пересварках
старшої та меншої сестер
минула наша перша
ніч у Саппоро.
Періщив дощ надворі.
342 Нудьга й печаль
на вулицях Отару.
Ніколи не співали
люди ці
з хрипкими голосами!
343 Ще пам'ятаю:
"Покажіть долоню свою",—
підійшов ворожбит.
Голова трусилась йому,
неначе він плакав.
344 Позичив у мене
кілька дрібняків
мій приятель — і пішов.
Ах, не забути мені
снігу на його плечах!
345 А чи я сам
не пишався колись
у глибині душі