Щохвилі він то одягався, то роздягався, стежачи за погодою, і не рушав з дому, не глянувши на барометр. Дружина по-материнському дбала про чоловіка, проте йому не смакувала жодна страва, він твердив, що шлунок у нього зіпсутий і травлення завдає такого болю, що в нього вже хронічні нічниці; а проте він їв, пив, травив їжу і спав так добре, що міг би порадувати найвимогливішого лікаря. Безглузде коверзування графа дошкуляло всьому дому, бо служники, привчені до суворого режиму, тепер ніяк не могли пристосуватися до його суперечливих наказів. Він велів тримати вікна навстіж — мовляв, для його здоров'я потрібне свіже повітря, а за кілька днів запевняв, що надворі надто вогко або надто жарко і свіже повітря його губить; він гнівився, давав прочуханки служникам і, щоб довести свою правоту, зрікався своїх попередніх розпоряджень. Ця забудькуватість або просто лиха воля давали йому привід до суперечок з дружиною щоразу, як вона покликалася на його власні слова. Клошгурдське життя стало таким нестерпним, що абат де Домініс, людина високоосвічена, удавав, ніби поглинутий розв'язанням важливої проблеми, і ходив по дому з зумисне відсутнім виглядом. Тепер графиня вже не сподівалася, як колись, що їй пощастить приховати в родинному колі спалахи скаженої люті графа; слуги не раз бували свідками сцен, коли господар казився, як дикун; служники були віддані графині і приховували їх від сторонніх, але Анрієтта боялася, як би граф, забувши про добропристойність, не влаштував будь-якого дня бучу і не виявив свого шаленства. З годом я довідався в усіх моторошних подробицях, як граф ставився до дружини: замість утішати він лякав її похмурими віщуваннями, запевняючи, що вона винуватиця всіх майбутніх лих, бо відмовляється від безглуздого лікування, яке він вигадав для дітей. Коли графиня йшла гуляти з Жаком і Мадленою, граф, незважаючи на безхмарне небо, передрікав, що невдовзі схопиться буря; якщо передбачення випадково збувалося, це так лестило його самолюбству, що він не помічав шкоди, завданої дітям; коли хтось із них слабував, граф будь-що намагався довести, що в усьому винна хибна система лікування графині; гудячи кожен її крок, він завжди приходив до убивчого висновку: "Якщо ваші діти знов захворіють, то лише з вашої вини". Він поводився так у всіх дрібницях домашнього життя, бачив усе в чорних барвах і вічно "крякав, ніби крук",— так висловився їхній старий візник. Графиня розпоряджалася, щоб діти їли в інші години, ніж граф: так вона оберігала їх від згубного впливу батька, викликаючи весь вогонь на себе. Мадлена і Жак бачили його рідко. Піддавшись засліпленню, притаманному себелюбцям, граф зовсім не тямив, яке лихо він коїть близьким. У щирій розмові зі мною він скаржився, що надто добрий з ними. Отож він топтав, змітав, крушив усе довкола, як розлючений бугай, а потім, поранивши свою жертву, твердив, що не займав її. Тепер я збагнув, чому на чолі у графині з'явилися тонкі, ніби прорізані бритвою, зморшки — я помітив їх ще першого дня мого приїзду. Шляхетним серцям властива сором'язливість, і вони караються мовчки; вони гордо приховують свою муку від тих, кого люблять: у цьому видно їхнє милосердя. Хоч як я уперто розпитував, добитися щирого признання від Анрієтти пощастило не зразу. Вона боялася засмутити мене і, потроху відкриваючи свою душу, раптово червоніла і замовкала; та скоро я збагнув, як позначилося на клошгурдському житті неробство графа.
— Анрієтто,— сказав я через кілька днів, показуючи їй, що збагнув усю глибину її нового лиха,— може, ви даремно так упорядкували ваш маєток, що граф уже й палець об палець не вдарить?
— Ні, любий мій,— відповіла вона з усмішкою,— моє становище таке сутужне, що вимагає всієї моєї уваги; повірте, я розглянула всі можливості, але не бачу ніякої ради. З кожним днем граф робиться все прискіпливішим. Ми з паном де Морсофом весь час укупі, ось чому я не можу пригасити його роздратування, поділивши з ним обов'язки: все піде, як і раніше, і ще болючіше вдарить по мені. Я вже думала зацікавити графа, порадивши йому розводити в Клошгурді шовковиків; адже у нас ростуть тутові дерева, що збереглися ще з тих часів, коли в Турені процвітало шовківництво; але я збагнула, що він і далі залишиться хатнім тираном, а мені додасться чимало мороки. Пам'ятайте, пане спостережнику,— сказала вона,— що замолоду товариство стримує лихі нахили людини, їхній розвиток гамується грою пристрастей, на перешкоді їм стає пошана до людей; але згодом, на самоті, в літньої людини дрібні хиби стають тим жахливіші, чим довше вони притлумлювалися. Наші пороки з природи своєї підступні, вони не дають нам спокою. Якщо ми поступилися перед ними вчора, вони вимагатимуть того самого і сьогодні, і завтра, і завжди; вони укріплюються на завойованих теренах і намагаються їх розширити. Сила милосердна, вона примиряється з неминучим, вона справедлива і спокійна, тоді як пристрасті, породжені слабкістю, безжальні. Вони вдовольняються, лише коли людина чинить, мов дитина, котра віддає перевагу краденим плодам перед тими, які подають до столу; так пан де Морсоф радіє, коли йому щастить заскочити мене зненацька; і хоча раніше він ніколи не був ошуканцем, тепер він з захватом ошукує мене, аби лиш його хитрощі пройшли непомічені.
Якось уранці, через місяць по моєму приїзді, графиня, вийшовши з-за столу, взяла мене за руку, ввійшла у ґратчасті двері, що вели до квітника, і швидко потягла мене у виноградники.
— Ах, він мене уб'є! — вигукнула вона.— А я хочу жити, хоча б для дітей! Подумайте, ні дня спочинку! Я повинна вічно продиратися крізь чагарі, щохвилини ризикуючи впасти, щохвилини напружуючи всі сили, щоб утримати рівновагу! Такої напруги не може витерпіти жодна істота. Якби ж то я хоч знала, з якого боку чекати нападу, якби ж я могла вчасно дати графові відсіч, душа моя змирилася б; так ні, щодня його нападки міняються, і я лишаюся беззахисною, у мене не одна мука — їх безліч. Феліксе, Феліксе, ви уявити собі не можете, якої огидної форми набуває його тиранство, які дикі вимоги навіюють йому медичні книжки... О друже мій! — сказала вона, схиливши голівку мені на плече і уриваючи свою сповідь.— Що зі мною буде? Що робити? — Вона замовкла, пригнічена думками, які не важилася висловити,— Як змагатися з ним? Він мене вб'є. Ні, ліпше я сама уб'ю себе, але ж це смертний гріх! Утекти? А діти? Розлучитися з ним? Але як я скажу батькові, що не можу терпіти життя з чоловіком після п'ятнадцяти років шлюбу, якщо в товаристві моїх батьків він буває такий врівноважений, ґречний, поштивий і розумний? Та хіба в заміжньої жінки є батько і мати? Душею і тілом вона належить лише чоловікові. Хоч я й не була щаслива, але жила спокійно і, признаюся, черпала силу в моїй самоті; але якщо мене позбавлять цієї розради, я теж збожеволію. Я опираюся йому не через особисті причини. Хіба не злочин давати життя нещасним істотам, приреченим на вічні муки? Одначе як мені поводитися? Переді мною постають такі важкі питання, що я не в змозі розв'язати їх сама; адже тут я і обвинувачений, і суддя. Завтра я поїду до Тура і попрошу поради у мого нового сповідника, абата Біротто; мій дорогий абат де ла Берж помер,— сказала вона, уриваючи себе.— Хоча він і був дуже суворий, мені завжди бракуватиме духовної сили цього служника Божого; наступник його сумирний, мов ангел, він пожаліє замість сварити; і все ж, прилучаючись до релігії, ми зміцнюємо свою мужність! Хіба постанова наша не міцнішає, коли ми чуємо Божий глагол? Господи,— промовила вона, отираючи сльози і зводячи очі догори,— за що ти караєш мене? Але треба вірити,— вела вона далі, спираючись на мою руку,— атож, вірмо, Феліксе, що, лише пройшовши через важкі випроби, ми зможемо ввійти чистими і бездоганними в інший, вищий світ. Чи повинна я мовчати? Хіба мені не вільно, Боже, виливати свої почуття на грудях у друга? Хіба я занадто кохаю його?