— О мій сельний крине! Прегарна квітко людська, моя думка пестить тебе, а серце цілує! — вигукнув я.— О моя лілеє! Завжди досконала, ти пишаєш на гінкій стеблині, така біленька, гордовита, запахуща й самотня!
— Годі-бо, пане! — урвала вона з усмішкою.— Поговорімо про вас. Розкажіть мені про себе.
Під хистким наметом тріпотливого листя ми провадили довгу розмову, сповнену безконечних відхилень, облишених і знов підхоплених тем; я розповів їй про всі події мого життя, про мою роботу, описав їй моє паризьке помешкання, бо вона хотіла знати геть усе, а мені — тоді я не цінував цього щастя! — мені не було чого приховувати від неї. Зазирнувши глибоко в мою душу, дізнавшись усі подробиці мого життя, сповненого непосильної праці, побачивши, як багато мені доручено справ і яка непідкупна моя чесність (ні в якому разі не ошукувати і не збагачуватися!), почувши, як бездоганно я поводився, що король, сказав я їй, назвав мене панною де Ванденес, вона взяла мою руку й поцілувала, зросивши її сльозинкою радості. Ця несподівана зміна ролей, ця висока хвала, ця думка, так безпосередньо виражена і на льоту засвоєна мною: "Ось володар, якого я бажала б мати! Ось мій ідеал!" — приховане визнання, зраджене цим порухом, в якому покора ставала величчю, а любов виявляла себе у царині, недоступній для розуму,— вся ця буря шляхетних почуттів обрушилася на моє серце і ніби пригнітила мене. Я відчув себе таким маленьким, що мені хотілося померти біля її ніг.
— Ах! — зітхнув я.— Ви завжди перевищуєте мене в усьому! Як могли ви сумніватися в мені? Адже ви щойно засумнівалися, Анрієтто!
— Я потерпаю не за теперішнє,— заперечила вона, дивлячись на мене з невимовною ніжністю, яка затуманювала її зір, лише коли він зустрічався з моїм,— але, побачивши, який ви вродливий, я подумала: "Наші задуми щодо Мадлени будуть занапащені якоюсь жінкою, котра вгадає, які скарби криються в вашому серці; вона покохає вас і вкраде у нас Фелікса, розбивши на друзки все наше життя".
— Знов Мадлена! — вигукнув я з тоскним подивом, що її не вельми зажурив.— Невже ви гадаєте, що я вірний Мадлені?
Запала довга мовчанка, яку, на жаль, урвав пан де Морсоф. Мені довелося, згнітивши серце, підтримати з ним морочливу розмову, бо мої щирі розповіді про політику, яку тоді провадив король, суперечили поглядам графа, котрий вимагав, щоб я розтлумачив задуми Його Величності. Я розпитував про коней, про господарські справи, цікавився, чи задоволений він своїми п'ятьма фермами, чи думає вирубувати дерева на старій алеї,— коротко кажучи, всіляко намагався відвернути його від політики, але він усе чіплявся за неї з завзяттям старої дівки або наполегливістю дитини; у таких людей думки вперто пориваються туди, де горить світло, вони настирно крутяться довкола, не вміючи проникнути в глибину, і мучать нашу душу так само, як великі мухи терзають наші вуха, коли з дзижчанням б'ються об шибки. Анрієтта мовчала. Щоб припинити розмову, яка могла перерости в палку суперечку, якби я не стримував свого юначого запалу, я почав згоджуватися з графом, відбуваючись лаконічними притакуваннями і намагаючись уникати марних суперечок; але пан де Морсоф був досить розумний, щоб збагнути, яка образлива така ґречність. Бачачи, що я в усьому згоден з ним, він спалахнув, брови його насупилися, на чолі прорізалися зморшки, жовті очі заблищали, а червоний ніс налився кров'ю, як того дня, коли я вперше був свідком його шалу; Анрієтта благально позирала на мене: мовляв, вона не може допомогти мені як у тих випадках, коли їй доводилося виправдувати або боронити своїх дітей перед чоловіком. Тоді я заходився відповідати графові з цілковитою поважністю, силкуючись будь-що втихомирити його дражливий настрій.
— Бідолашний друг, бідолашний друг! — шепнула кілька разів графиня, і ці слова торкалися моїх вух, як вітровій.
Потім, коли вона зрозуміла, що можна успішно втручатися в нашу розмову, вона підійшла ближче і сказала:
— А знаете, мої панове, що ви зануди, яких світ не бачив?
Тут граф мусив скоритися правилу лицарського послуху дамі, і він припинив розмову про політику; тоді ми його й знудили, гомонячи про всяку всячину, і він покинув нас самих на терасі і пішов геть, сказавши, що в нього вже в голові паморочиться.
Справдилися мої смутні передчуття. Лагідна природа, тепле повітря, погідне небо, хвилююча поезія цієї долини — все, що протягом п'ятнадцяти років заспокоювало цього хворого свавільника графа, тепер уже було безсиле. О тій порі життя, коли в характері кожної людини нерівності згладжуються, а гострі кути обточуються, постарілий граф робився все сварливіший. Останнім часом він сперечався, аби сперечатися, без глузду, без розумних доказів; до всіх сікався з питаннями, кипів через дріб'язок, ліз куди не треба, вимагав за кожну хазяйську дрібничку звітувати, варячи воду і з дружини, і з слуг, позбавляючи їх самостійності. Раніше він ніколи не дратувався безпричинно, тепер же був вічно роздратований. Може, грошові клопоти, порання по господарству, життя в постійному русі злагіднювали раніше його жовчну вдачу, даючи поживу тривозі й зацікавлюючи його розум; тепер же брак клопотів, можливо, загострював його недугу, полишаючи її на саму себе; не знаходячи виходу в діяльності, вона виявлялася в різних маніях, "я" тілесне запанувало над "я" духовним. Він став своїм власним лікарем; повсякчас копався в медичних довідниках; виявляв у себе всі описані там хвороби і дбав про своє здоров'я, лікуючись бозна-чим і бозна-як. Чого він тільки не вигадував при цьому! То він не міг терпіти галасу, а коли графиня домагалася в домі цілковитої тиші, раптом нарікав, що почуває себе, як у могилі, і заявляв, що одне — не галасувати, а зовсім інше — дотримуватися гробової мовчанки, як у монастирі трапістів55. То ні на кого не звертав уваги, і всі в домі полегшено зітхали: діти гралися, хазяйство процвітало,— аж це серед хатньої метушні лунав його жалібний крик:
— Вони хочуть мене уморити! — І, звертаючись до дружини, він казав: — Серце моє, якби це торкалося ваших діток, ви б зразу вгадали, що їм болить,— підсилюючи несправедливість цих слів холодним тоном.