— Так, Бланш,— волав він,— ви мій кат, ви мене вбиваєте, я вам тягар! Ти хочеш спекатися мене, ти дволика, мов Янус41. І вона ще сміється! Ви знаєте, Феліксе, чому вона сміється?
Я мовчав, похнюпившись.
— Ця жінка,— відповів він сам собі,— позбавила мене щастя, вона так само належить мені, як і вам, хоча вважається моєю дружиною! Вона носить моє прізвище, але не виконує жодного з обов'язків, які покладені на неї законами Божеськими та людськими, вона ошукує і Господа, і людей. Вона звалює на мене найважчу роботу, щоб я, зморившись, дав їй спокій. Я їй не подобаюся, вона ненавидить мене і вдається до всяких хитрощів, щоб жити у цноті; вона доводить мене до нестями цими постами, бо від них мені кров шибає в голову. Вона мордує мене безперервно та ще й ходить, свята та божа, і щомісяця причащається!
Графиня ридала горючими слізьми, вражена чоловіковою ницістю, і приказувала лише:
— Пане!.. Пане! Пане!..
Хоча, слухаючи графа, я аж паленів з сорому за нього і за Анрієтту, це звіряння вразило мене: адже перше кохання таке чисте й щире.
— Вона непорочна моїм коштом,— заявив граф.
На цім слові графиня ще раз гукнула:
— Пане!..
— Авжеж, пан,— кинув він,— я ваш повноправний пан! Хіба не я тут розпоряджаюся? Чи ви ще сумніваєтеся в цьому?
Він близько підступив до дружини, насунувся на неї своїм лицем, схожим на писок білого вовка, такий бридкий у цю хвилину: жовті очі графові дивилися хтиво, ніби очі голодного звіра, який угледів здобич. Анрієтта зсунулася з крісла, чекаючи удару,— але граф не ударив,— і тепер лежала долі, зламана, майже непритомна. Пан де Морсоф був ошелешений, мов убивця, в лице якого бризнула кров його жертви. Я взяв безталанну жінку на руки, і чоловік не завадив цьому, ніби вважав себе не гідним нести її; але він пішов уперед, щоб відчинити двері спальні, сусідньої з вітальнею,— в це святилище, досі для мене недоступне. Тут я поставив графиню на ноги й обійняв її, щоб вона не упала, а граф зняв з ліжка покривало, перину й збив подушки. Потім ми разом підняли Анрієтту і поклали в ліжко. Опритомнівши, вона жестом попросила розпустити їй шнурівку; граф знайшов ножиці й порозрізував усе, що стягувало стан дружини; він дав їй понюхати солі, вона розплющила очі. Граф вийшов скорше збентежений, ніж засмучений. Дві години пролетіли в глибокій мовчанці. Анрієтта не випускала з рук моєї долоні, тулила її, нездатна щось промовити. Вряди-годи вона зводила на мене зір, і я читав у ньому прагнення тиші й спокою; потім вона звелася на лікті і шепнула мені на вухо:
— Який він нікчема! Якби ви тільки знали...
І знову вронила голову на подушку. Спогад про давні муки і допіру завдану їй кривду збудив у неї дріж, який мені пощастило угамувати лише магнетизмом кохання; дія його була мені незнайома, але я робив усе інстинктивно. Я обійняв Анрієтту за плечі й довго тримав її, міцно й ніжно стискаючи в обіймах; вона ж так журно дивилася на мене, що я не стримався і заплакав. Коли нервовий напад минувся, я поправив її скуйовджені коси — я торкався до них уперше і востаннє; потім знов узяв її руку й заходився розглядати покій, опоряджений у сіро-брунатних тонах; просте ліжко з ситцевими шторками, туалетний столик, накритий старосвітською серветкою, поганенька канапка зі стьобаним матрацом — оце і вся обстава. Але скільки поезії в цьому гніздечку! Хазяйка зреклася всякої пишноти. Адже єдиною розкішшю Анрієттиної спальні була сліпуча чистота. Справді вона скидалася на келію чернички, сповненої святобливої покори! Келію прикрашали тільки розп'яття в узголів'ї і портрет тітки над ним; та ще обабіч кропильниці висіли на стіні портрети Жака та Мадлени, які графиня намалювала олівцем, приклеївши пасемця волосся, зрізані, коли діти були немовлятами. Яка скромна оселя для добровільної пустельниці, здатної затьмарити у великому світі всіх красунь! У цьому будуарі лила сльози спадкоємиця найродовитішої сім'ї, яка невтішно журилася зараз і все ж відкидала кохання, що обіцяло їй утіху. Давнє, непоправне горе! Сльози жертви над катом і сльози ката над жертвою! Коли до Анрієтти поприходили діти і Манетта, я вийшов з будуара. Граф чекав мене у вітальні: він уже визнавав за мною роль посередника між дружиною і ним; він схопив мене за руки й гукнув:
— Лишіться, Феліксе, лишіться!
— На жаль,— відповів я,— у пана де Шесселя сьогодні гості. Незручно, якщо вони дошукуватимуться, чому це мене нема. Я вернуся по обіді.
Граф мовчки провів мене до садової хвіртки, а потім від нічого робити рушив зі мною аж до Фрапеля. На прощання я сказав:
— Ради Бога, графе, дозвольте графині поратися по хазяйству, якщо це їй до вподоби, і перестаньте її мучити.
— Я вже не житець на цьому світі,— кинув він похмуро,— їй залишилося недовго страждати; я відчуваю, як голова у мене розвалюється.
По цих егоїстичних словах він урвав розмову й пішов собі. Пообідавши, я повернувся, щоб спитати про здоров'я пані де Морсоф: вона почувала себе краще. Якщо в цьому полягали для неї подружні радощі і якщо такі сцени повторювалися часто, то як же вона жила ще й досі? Адже це було не життя, а повільне й безкарне вбивство! Того вечора я збагнув, як безжально мучить граф свою дружину. Перед яким трибуналом благати оборони від такого лиходійства? Розум мій тьмарився, я розгубився і не зумів нічого сказати Анрієтті, зате цілу ніч писав їй листа. З кількох чернеток у мене збереглася одна, але й цей незавершений лист мені тоді не сподобався. Та хоч мені й здавалось, що я в ньому нічого не зумів висловити і надто багато говорив про себе замість думати лише про неї, прочитавши його, ви зрозумієте, що в мене було тоді на душі.
"ПАНІ ДЕ МОРСОФ.
Як багато кортить мені сказати вам, коли я йду до Клошгурда; я обмірковую свої слова дорогою, та все забуваю, як тільки бачу вас. Атож, побачивши вас, люба Анрієтто, я розумію, що мої речі негідні душі, яка світиться у ваших рисах, одухотворюючи їхню вроду; до того ж я спізнаю біля вас таке безмежне щастя, що воно потьмарює всі мої давні почуття. Щоразу я народжуюся для іншого, більшого життя: так мандрівець, спинаючись на високий шпиль, одкриває все нові обрії. При кожній новій розмові з вами до моїх незліченних скарбів додається новий скарб. У цьому, як на мене, криється таємниця вся тривалої постійної невичерпної прихильності. Отож я можу говорити про вас лише з самим собою. У вашій присутності я такий засліплений вами, що нічого не бачу довкола, такий щасливий, що не вдумуюся в своє щастя, такий сповнений вами, що перестаю бути самим собою, такий сп'янілий вашими словами, що втрачаю хист розмовляти, так захоплений теперішнім, що забуваю про минуле. Зрозумійте ж це надпоривання почуттів і не сердьтеся на мене за недомовки. Біля вас я можу жити лише життям серця. І все ж я зважуюся вам признатися, люба Анрієтто, що я ніколи не знав такого раювання, як учора; адже після моторошної бурі, під час якої ви так мужньо боролися проти зла, ви знайшли притулок лише в моєму серці; коли ви лежали безсила в сутіні вашої спальні, куди привела мене ця злощасна сцена, мені одному було дано спізнати, яким світлом може сяяти жіноча душа, якщо, побувавши біля порога смерті, страстотерпиця повертається до життя і зоря оновлення освітлює її чоло. Який мелодійний був ваш голос! Які нікчемні здавалися мені слова, навіть ваші слова, коли в вашому обожнюваному голосі відгомони пережитого болю змішувалися з ангельською втіхою, якою нарешті ви втихомирили мене, спрямувавши до мене свої перші думки. Я знав вас у всій земній пишноті, але вчора я побачив нову Анрієтту, яка була б моєю, якби цього побажав Господь. Атож, учора я побачив жінку, визволену від тілесних пут, які сковують політ нашої душі. Ти була така гарна у своїй знемозі, така велична у своїй слабості! Вчора я відкрив щось прекрасніше, ніж твоя врода, щось солодкіше, ніж твій голос, я знайшов світло яскравіше, ніж сяйво твоїх очей, я відчув пахощі, що їх годі описати. Як я страждав від того, що не вмів відкрити тобі свого серця і показати, скільки місця тобі відведено в ньому! Нарешті вчора я звільнився від поштивого остраху, який ти наганяєш на мене. Адже твоє зомління зблизило нас, правда? І, побачивши, що ти опритомніла, я збагнув, що означає дихати, якщо дихаєш разом з тобою. Скільки я молився до Бога, скільки поклонів бив! Якщо я не вмер, коли моя душа, пориваючись до Господа, благала не забирати у мене коханої, виходить, ні печалі, ні радощі не можуть убити людини. Ці хвилі назавше закарбувалися в моїй пам'яті, і я знаю, щоразу, як вони поставатимуть переді мною, на моїх очах бринітимуть сльози; кожна радість поглибить слід, залишений ними, кожен біль викличе їх з новою силою. Так, смертельна тривога, що пойняла мене вчора, правитиме за мірило всіх моїх майбутніх мук, а радощі, які ти принесла мені, моя зоре провідна, затьмарять усі радощі, які дарує мені коли-небудь десниця Всевишнього. Ти дала мені спізнати непохитну Божественну любов, вільну від підозр і ревнощів, бо вона певна своєї моці і не боїться зради".