Давид Гурамішвілі
Лихоліття Грузії.
Розділи з поеми
Перекладач: Микола Бажан
Джерело: З книги: Микола Бажан. Твори у чотирьох томах. Том ІІІ. Переклади. К.:Дніпро, 1975
Лезгинський полон Давида Гурамішвілі
Тяжко день отой згадати,
Тяжко й повість цю почать,-
Дуже тяжко для людини
Про свою біду казать.
Ми в гріхи погрузли. В пітьмі
Зникла сяйва благодать.
Хоч добро в руках тримали —
Мусим знов його шукать.
Переважило злочинство
На вазі добра і зла,-
Бог зневажливо відкинув
Наші добрі всі діла,
І тому рука ворожа
Так добро грузин тягла,
Що в них зник і кусень хліба,
Й солі крихітка мала.
Обернувсь, назад потікши,
Часу вірний кругобіг;
Б'є біда й Кахеті, й Картлі
Змахом крил своїх грізних
І жеруть шакали півнів,
Кинувши курей на сміх,
Щоб злетіле гайвороння
Гнало і жахало їх.
Край квітучий, велелюдний
Обернувся на руїну;
Навіть тих, хто в хащах крився,
В бран зганяли для загину.
Жах, пойнявши й мужні душі,
З бабою зрівняв мужчину,
І нікого не знайшлося,
Хто б оборонив країну.
Сам на себе лихо скликав
Цар Кахеті — Костянтин;1
Зрікшись шахського халата,
Вдяг турецьку шкуру він —
Добровільний перекинчик
Сил не мав на мужній чин:
Здавшись ворогам, віддався
Кату їхньому на скін.
Все, про що кажу я, сталось
Через чвари між братами.
Лезги зайняли Кахеті,
В Картлі турки є панами;
Гори й доли багровіли
Кров'ю, що пролита нами,
І отруйно скрізь смерділи
Трупом виповнені ями.
Був колись і сам я князем,
Жив тоді в Горіс-Убані,2
Де дівчата-наречені
Завше в пишний одяг вбрані,-
Звідти мусив з примхи долі
Плентать далі й од Кубані...
Плачу я, і ви заплачте,
Слухачі мої кохані!
Йдіть, послухайте цю повість,
Як мене взяли до брану!
Мусив я в біді й руїні
Землю кинути кохану
І тікать в долину Ксанську,
У місцевість Ламіскану,
Де в хазяйстві помагав я
Родичу — одному пану.
В пору жнив я рано-вранці
Вибрався у поле з хати,
На обід женцям звелівши
М'ясо й сало готувати.
Не було нікого в полі,-
Ще женці не вийшли жати,
Лезги ж на горі Іртозькій3,
Вже свої тримали чати.
На долині в темнім гаї
Дзюркотів малий потік,-
Там і підповзли до мене
Їх п'ятнадцять чоловік.
Почепив рушницю й шаблю
Я на дубі віддалік,
А тоді, собі на лихо,
До води лицем приник.
Тут вони мене й схопили,
Потягли у путах далі,-
Через сто узгір пробравшись,
Зупинились на привалі.
Я потоки сліз горючих
Лив у розпачі й печалі,
А вони впихали в мене
Сало й юшечку з хінкалі4.
Ні, не те було найтяжчим,
Що їх сало їв з розпуки,
Що я пив огидну юшку
Через люті їх спонуки,-
Тяжко те, що в бран в Осколо5
Йшов, як раб, схрестивши руки.
Ох, чому лишився жити,
Нащо терпів я ці муки?
Притягли мене до себе,
Служником я їхнім став,
Ні питва, ні сну, ні їжі,
Ні притулку я не мав;
Як дешевим тим товаром,
Кожен мною торгував.
Я утік. Мене схопили —
Знов покари я зазнав.
Я один був: для розради
В мене не було нікого,
Не було у мене й зброї
Чи риштунку бойового,
А була лише молитва,
Ревна віра в ласку бога,-
І утік я знов, обравши
Слушний час і мить для цього.
Давидів плач про те,
що він, бранець на чужині,
не міг там узріти лик
і образ своєї коханої (Батьківщини)
О прекрасна, сяйнолика!
Ниво сонця і розмаю!
Не знайшов ніде я в світі
Рівного до тебе краю.
Не цурайсь,— до свого лона
Хоч мій прах прийми, благаю!
Не вкидай у тьму пекельну,
Подаруй розради раю!
Леле, ти — моя надія,
Джерело життя цілюще!
Ох, в розлуці я з тобою —
Чи до тебе знов прийду ще?
Дай мені надію, боже,
На побачення грядуще,
А на тих, хто розлучив нас,
Дай мені помститись дужче!
О кохана, гарнолиця!
Перло ти неоціненне!
З чим зрівняти незрівнянну,
Втрачену тепер для мене?
В час, як дух мій кине тіло,-
Зжалуйсь наді мною, нене,
І хоч кліщами до себе
Притягни це тіло бренне!
Б'ють мене, катують, кажуть:
Одречись од неї ти!
Чи зречусь тебе, голубко,
Чи нап'юся блекоти?
Дай мені хоч трохи світла,
Дірку в стінці прокрути,
Щоб я міг втекти до тебе,
Щоб я міг тебе сягти!
Втеча Давида з полону
Є в моєму серці цівка
З життьового джерела —
Струмом з цівки оцієї
Річка сліз моїх текла.
Господа благав я: "Боже,
Дай мені свого посла,
Щоб я землю бузувірів
З ним пройшов без вади й зла!"
В той бік, де чекав рятунку6
Помолившись, я побіг.
Серце плакало у мене,
Розпач помисли обліг,
І не відав я, чи серце
Б'ється в грудях ще моїх.
Я стогнав: "До вас, кохані,
Повернутися не зміг!"
Вдень мій шлях значило сонце,
Місяць вів мене вночі,-
Сім зірок взяв водіями
Я, на північ ідучи,
Між бескеддям Дагестану
Брів надвечір я в плачі —
Тут мене й настигла буря,
Зливи гнівної ключі.
Знявся вихор, блискавиці,
Град і грім гримів без впину.
Як вдаряла блискавиця —
Очі сліпли в ту хвилину.
Не знайшов ніде я схову,
Аж боявся, що загину.
Впав я, голову запнувши
У подерту одежину.
Так лежав, і раптом серце
Змовило: "Зітри сльозу
І зведись,— у блискавицях
Щось побачиш поблизу".
Я підвівсь, і в сяйві грому
Вгледів темний грот внизу,-
Кинувся, заліз до нього
Пересидіти грозу.
Укріпивсь тоді я духом
Од надій, воскреслих знов,-
Видно, бог мене рятує,
Бо мені він дав цей схов,
Щоб мене не різав вітер,
Щоб на мене дощ не йшов.
Людям, котрі в бога вірять,
Бог дає од зла покров.