Боже, порятунок гнаним
Лиш твої діла дають,
Тільки ти нам розкриваєш
Незбагненних явищ суть.
Я лежав, стуливши очі,
Згинув би у тьмі, мабуть,
Ти ж вказав моєму серцю
Вірну, рятівничу путь.
Град минув. Я з гроту вийшов
І приніс творцю в офіру
Не ягня жертовне — тільки
Серця полум'яну віру.
Де б я взяв письмо священне
Чи знання, властиві кліру?
"Боже, порятуй",— твердив я,
Як свою молитву щиру.
Про те, як Давида Гурамішвілі,
що вийшов з печери,
зустріли незнайомі люди
і в нього з ляку підломились ноги
Тій горі, де в час негоди
Я притулок вірний мав,
Нелукавими словами
Щиросерду дяку склав,
А тоді подався далі,
І журився, і ридав,
Відживляючи сльозами
Пагінці засохлих трав.
По градин товстому шару
Йти босоніж довелось,
Але серце не тремтіло,
Острахом не пройнялось.
Не страшний вже був для мене
Хижий вовк, ведмідь чи лось,
Бо при допомозі бога
Чи злякався б я когось?
В мандрах скуштував і горя,
І оказій багатьох;
В чагарях лежав, завмерши,
Я на протязі днів трьох,
Доки в таборі поганців
Не затих переполох.
Мій живіт од голоднечі
Аж до ребер був присох.
Щоб сховатись од погоні,
В хащах вилежав три дні,
Потім ще днів п'ять за їжу
Мав кислиці лиш одні;
Йшов ночами, вдень же крився
У густому бур'яні.
Одинадцять день прийшлося
Мандрувати так мені.
Хоч хлібів я джавахетських
І не взяв у свій похід,
Хоч вином я кахетинським
Не впивався тут як слід,
А проте, не ївши тиждень,
Пишний мав собі обід:
Кислі грона барбарису
І глевкий, нудотний глід.
Хоч я мав сорочку цілу,
Та подер її поволі,
З лахманів своїх нужденних
Виставляв коліна голі,
Але бог на мене зглянувсь,
І з його святої волі
Всі загоїлися рани,
Вгамувалися всі болі.
День дванадцятий почався,
Як набрів я на ріку,
Стиснуту обабіч лугом.
Там, залізши в осоку,
Придививсь: на тому боці
Молотив хтось на току:
О, невже розвієш, боже,
Ти мою біду тяжку?
Раптом бачу, що до мене
На човні два хлопці їде.
Я вже паче чув їх оклик:
"Що ти робиш там, Давиде?"
Та вони назад вернулись,
Мов узрівши щось зловиде.
Скам'янів я:— все пропало!
Критись ніде, дітись ніде!
Зауважили ті хлопці,
Що я теж тремчу з тривоги,
Що від втоми й переляку
Підломились в мене ноги.
Кинувсь я од них тікати
У чагарники розлогі.
З волі бога так стражденно
Я верстав свої дороги.
Втеча з полону до Росії
Впала ніч. Десь зникли в пітьмі
Переслідувачі злі,
Я ж, до ранку не заснувши,
Крився у туманній млі.
Вранці рушив. На поживу
Підібрав собі з землі
Кинутий кавун зів'ялий,
Огірочки два гнилі.
Кавунця брудного в річці
Захотілося помить,
Та, коли я над водою
Нахилився це зробить,-
Огірки упали в воду,
Так журився я в ту мить,
Що за них би міг, при змозі,
Сто червінців заплатить.
Попливли ці огірочки,-
Я ловив їх, не впіймав;
Женучись за ними вперто,
Мало сам в ріку не впав,
І тоді я од розпуки
Докоряти богу став:
"Нащо ти мене караєш?
Чом забрав оте, що дав?
Благ твоїх дано зазнати
Кожному єству й тварині,-
Чом же ти мені, мій творче,
Відмовляєш в благостині?
Якщо дав мені на їжу
Ти плоди оці єдині,
Нащо ж в мене забираєш
Те, що мав уже я нині?"
Схаменувшись згодом, бога
Знов почав благать в печалі:
"Ти прости, ласкавий боже,
Скарги ці мої зухвалі —
Зараз буду неремстиво
Нести випроби тривалі!"
Я, від голоду знемігши,
Сил не мав рушати далі.
Так тоді собі промовив:
"Чом ти з голоду поник?
Пощенням і покаянням
Душу чистить чоловік.
Чорту в пастку потрапляє
Той, хто жить в розкошах звик,
Бо розкоші тільки гублять
Дух і плоть людську навік".
В думах отаких побожних,
Без зупинок і завад
Я ішов, і, проминувши
Кілька довгих гін підряд,
Несподівано побачив
Пречудовий, пишний сад,
Де росли, плодами вкриті,
Персики і виноград.
Крадучись, проліз я нишком
До привабливого саду,
Утолив жагу і голод,
Вдосталь з'ївши винограду,
І відчув у серці знову
Сором і тяжку досаду,
Бо посмів я недовірок,
З богом учиняти зваду.
Я ті огірки нещасні
Мав і втратив з волі бога,
Та, голодних мук не знісши,
Скаржитись почав на нього.
Ти прости мені це, боже,
Не карай вигнанця строго,
Хоч і слід у рот мій грішний
Перцю всипати гіркого.
Винороб повинен добре
Мити посуд для вина,
Щоб усякий намул змити,
Вичистити глек до дна.
Якщо після цього гірша
Стане рідина смачна,-
Винороб мене за раду
Хай, як схоче, проклина!
Боже, піснею зроби ти
Плач, і зойк, і стогін мій
І обмий мене, неначе
Посуд для вина брудний!
З мого розуму і серця
Всяку скверну дбало змий
І прости слова гріховні
В щедрій милості своїй!
Голос мій сягнув до бога —
Він підпору й оборону
Дав мені, мандрівникові
По земель безмежних лону;
Враз почув я звук надії,
А не крик біди й прокльону,-
Дзвонять в церкві десь. До мене
Долетіли звуки дзвону.
Серце радо затремтіло,
Як почув я тихий дзвін;
Звівсь на ноги, глянув пильно
В далеч річкових долин
І побачив біля церкви
Тлум людей — хрестився він.
Я сказав: отут на мене
Жде притулок і спочин.
Так були мені по муках
Божі чудеса явлені.
Радощі відчув я в серці,
Несподівані, шалені,-
Веселився, аж упали
Виноградні грона з жмені.
Якмерщій ввійти хотілось
Під покрівлі ті свячені.