— Хай наречену мою не бентежить те, що підемо між вогнів, — кивнув на багаття, що розгорялися вже й палахкотіли дужо. — Я буду поруч.
— Таких, як паша Каломелка, — заступилася старша з сестер, — вогонь не страшить. Вона у нас непорочна.
Дівчина нічого не сказала па те. Мовчки потупила збентежений хановим усміхом зір, мовчки й рушила, коли хан узяв її за руку й повелів іти.
Сестра правду сказала: їй немає чого страхатись вогню, охоронця роду Заверганового. Усім і кожному може заприсягти: нічого лихого не помишляє су протії того роду Раз так сталося, що хан обрав її, а вітсць повелів бути хановою, вона буде і в оселю, що назве він їхньою домівкою не понесе анічого порочного чи лиховісного. Йде неохоче — то правда, наперекір серцю — то так, та коли вже мусить іти, то йтиме такою, як мати породила. Тож пріч пішли страхи, негоже думати про них і брати на карб Небом заприсягається: негоже! Ось тільки вгомонити себе не сила. Бо й таке може статися: сама не відає, що несе в Заверганову оселю. Є ж бо донькою чужого роду і чужих поконів. Що коли думає про себе одне, а насправді є іншою? Вогонь, яко охоронець ханової оселі, узрить те і не пропустить такої, духи ханового роду стануть супроти волі самого хана і передусім супроти неї. А стануть — спопелять.
Чомусь подумалося в останню мить: вороття немає і вороття не буде вже. Єдина надія на того, хто є тут володарем, а відтак і повелителем. Тож нічого не лишається як горнутися до нього й шукати захисту.
З боязні та непевності не бачила, як зустрічає її згромаджений по один і по другий бік вогненної путі люд. Знала: він є, бо завважила його тоді ще, як наближалася до стійбища, певна була, поїдає її очима, а пересвідчитись, що так і є, неспроможна: усе і всіх заслоняє вогонь та страх перед вогнем. Он як палахкотить він, та тягнеться до тіла, та норовить лизнути своїм гарячим язиком її й без того розпашіле тіло. Коли не помиляється це вже Друге вогняне кільце поминула. А скільки є ще їх попереду, не спромоглася полічити, засліплена людом, що рябіє в очах, урочистостями, що наближалися. Тепер і поготів неспроможна. Ані волі, ані сили в тілі, ані пам'яті якоїсь. Коли б не хан і не його міцна рука, певно, упала б отут, між вогню, а то й пішла б, затуманена безвіллям, на вогонь.
Ще голосніше засурмили в роги, чути, як галасує мовчазний досі люд. Чим потішений він? Нею, її доброликістю? А так. Погляди всіх і всякого прикуті до неї, усмішки, здравиці посилаються їй. Та й хап Заверган не знати який вдоволений. Хилить її, свою наречену, до себе і заспокоює:
— Не страхайся тепер. Ти пройшла крізь вогонь тебе вподобали духи нашого роду, а отже, вподобав і рід.' Будь вільна серед вільних і достойна серед достойних. Єсть-бо віднині жоною ханові, а відтак і володаркою на кутригурах.
Землю давно затопила темінь, а ті, що прийшли до хана на воседля, знай трапезують при багатті, та вдаються до витівок, та регочуть, вдоволені з себе. Каломола тримала ся скільки могла. Сиділа за етилом і споглядала титі витівки. Коли ж надокучили з ними, а ніч зморила і зморила до краю, покликала сестру й шепнула їй:
— Я геть змаліла на силі. Скажи ханові, аби дозволив уже піти до намету.
Заверган не перечив. Він був хмільний і менш за все зважав на свою обраницю. Більше був із родаками та содругами своїми. Одначе, коли Каломела почала виходити з-за. столу, покликав сестру її й мовив щось утаємничено.
Котра з жінок — навіть коли вони зовсім младомладі ще — утримається, аби не поцікавитися, що приховує од неї муж. Не була винятком і Каломела. Сестра осміхнулась на те й відбулася жартом-відмовкою:
— Сама не збагну. Так дорожить тобою Заверган чи такий непевний за содругів своїх. Велів берегти, аби не викрали.
У наметі зняла з сестри вбрання, повела осторонь і зробила омивання. Вже потім, по омиванню, подала їй туніку з тонкої ромейської тканини й веліла спочивати по виснажливій путі.
— Я буду з тобою, газелько, — сказала обнадієно й поцілувала Каломелу — точнісінько так, як робила те мати, бажаючи своїй дитині доброї ночі.
— І тоді, як він прийде? — подала збентежений голос Каломела.
— Ба ні, тілько до того, поки прийде. Опісля лишу тебе з ним.
А так, рано чи пізно залишать із ним. І сестри, і мужі, що супроводжували її до кутригурів, і навіть челядь — усі сядуть завтра-післязавтра на огирів чи в повози й подадуться за Широку ріку, в рідні стійбища, до кревних своїх. Тільки вона, Каломела, нікуди вже не поїде, залишиться в Кутригурах, на ласку чи гнів хана Завергана. Як то буде їй тут, у чужій землі, серед чужих людей? Добре, коли так, як обіцяє хан, а коли ні? Ані вітця, ані матері, ба навіть поради чи розради їхньої звідси не докличеться вже. Мати, вітець он як безнадійно далеко від неї, десь аж за Широкою рікою. Єдине, що лишається, — уповати на добрість тих, хто, як каже хан, прийняв її в іцм роді і прийняв прихильно. Та й сам він ніби прихильний до неї. Чому ж тоді така холоднеча йде тілом, коли згадає, що має належати йому? Не приймає його серцем, жадає іншого? Пробі, кого може жадати в свої шістнадцять літ? Окрім цодруг-иотішпиць, матирі-цорадниці та безмежного степу, що засівав думи і серце передзвоном тирси, нікого і нічого не знала. Не інакше як чужий він їй хан Заверган, не приймає вона його серцем. ТІЇ о ж воно буде, коли й не прийме? Згубить же себе, присяйбіг згубить!
Така що вислизнула б, доки п'ють-гуляють, за стійбище, взяла б першого-ліпшого огира й подалася б куди очі глядять. Та ба, куди подасться зі своєю кривдою, коли їй навіть у рідну землю, до вітця-матінки немає вороття. Казала їм: "Не хочу!" Криком кричала: "Не піду!" Хто її послухав, хто зважив на те, що не хоче? "Їдь і будь йому жоною", — сказали, і сказали, твердо.
— Сестро, — покликала. — Ти чуєш мене, сестро?
— Чую, — обізвалася. — Чого тобі?
— А ти не йди, коли прийде хан.
— Як можна?
— Можна. Скажеш, я так хочу.
— Він муж тобі, Каломелко. Рано чи пізно маєш належати йому.
— Якщо й маю, то хай потім, не зараз. Сестра засміялася стиха. Чути було: глузує з Каломели. По-доброму, а все ж глузує.
— Гадаєш, не послухається?