Хан Заверган, видно, хоче покласти цьому край. Зовсім недавно став на місце вітця свого — привідцею кутригурів — та й літами надто молод, а ба, як мудро розмислив: не мстою-злобою відповідає Санділові за татьбу — сватанням і тим возвеличує себе в очах усіх. Бо це таки добра прикмета. Вона засвідчує й упевнює: з нього буде мудрий хан, а на них за такого хана чекає найзаповітніше — мир і згода, злагода і благодать.
Хай пособляє йому Небо у шлюбі жаданім, а їм, кутригурам, у заходах цих, на добро і добробут націлених. Коли станеться так, як хочуть, гляди, зупиняться вже і не кочуватимуть далі, під меч і зашморг непевних сусідів. Бо куди справді йти, на що покладатися, коли дійшли до краю? Були володарями земель на Дону — і пішли з Дону, були на полуночних та полуденних берегах Меотіди — і знов пішли. Нині не ліпші часи переживають. Зі сходу тиснуть на утигурів обри, а утигури — на них, кутригурів, у полуночній стороні давно і твердо усілись анти, на захід сонця, мало не до моря — знову анти, за антами сидять ромеї та склавини. Хто пустить у тоті землі, коли там є свій люд? Треба шукати спілки з утигурами, тоді й обри не смітимуть бути такими, як е нині, і анти визнають за достойних уваги і шани сусідів.
Ханового стійбища не пізнати нині. По один бік широкого, добряче втоптаного за ці дні подвір'я, стоять вистелені барвистими килимами, оббиті зсередини білою повстю фургони-повози — і по другий також. То оселі для гостей, що привезуть обраницю ханового серця. За десять-п'ятнадцять кроків від повозів — теж по один і другий бік — святково застелені і заставлені стравами та питвом столи. Вони знов-таки для гостей і тих кутригурів, що є найближчими родаками та кметями-содругами князеві. Саме ж подвір'я у стійбищі, а надто околії, що прилягають до стійбища, — для всіх інших, званих і незваних, тих, що прийшли погуляти на воседлі ханової обраниці, і тих, що хочуть всього лиш глянути на обраницю. В глибині подвір'я, ближче до Онгул-ріки і тих просторів, що одкриваються за рікою, височіє над усім стійбищем ханський намет, яскраво-рожевий, великий і величний. То і є та оселя, куди хан поведе по гульбищі жону свою.
Челядь те й робить, що снує між столами, старається зробити все, що належить робити їй до появи гостей. А бубни, сопелі, ріжки повмовкають узко, і кутригури збираються та й збираються на те місце перед стійбищем, де возсідають на узвишші зугарні на витівки потішники і куди кличуть збадьорюючі звуки їхньої музики. Хтось із молодців почуває себе безсилим перед тим закликом-спокусою, підходить до дівиць, що юрмляться осібно, й заохочує котрусь із них до танцю. Його одвага стає спонукою для інших, і вивільнене перед потішниками коло доволі швидко заповнюється тією молодою пагінню кутригурських родів, для якої воседля хана з молодою ханшею — добра нагода потішити себе, усіх, до кого проситься веселів.
Пісня для кутригурів — так собі, аби будилося в завзятті й виспівувало себе завзяттям тіло. Найбільше вогню вкладають вони у танок, так злагоджений і до солодкого щему гожий кутригурський танок, котрим віддавна славиться їхній рід і який донині лишається чи не найдостойнішою пишнотою роду. Он як чинно йдуть по колу і ваблять усмішками, та позирками очей, та манірним вигинанням тонкого стану святково зодягнені дівиці і якими віддано прихильними, ладними на все почувають себе перед ними отроки. Об'явися тут супостат — і вони ні на мить не завагаються, ні перед ким і ні перед чим не зупиняться. Грудьми стануть на захист, одвагою серця свого заступлять діву від біди-напасті. Як і заступали вже не раз. Коли не в минулім, то в позаминулім літі, коли не в одній, то в іншій сутичці-січі. Бо чомусь так складається, що рід їхній постійно мусить захищатися від інших родів. Як і самі вони в своїм роді. А хто захистить їх, коли сплохують і не захистяться? Для того й єднаються в рід, аби він множився й множив свою сподіванку на захист. Небо свідок, для того й єднаються!
Один танок поступається місцем іншому, той інший — ще іншому. Міняються отроки та отроковиці на колі, як міняється й саме коло. А люд громадиться й громадиться біля музик. Та й по другий бік в'їзду до ханового стійбища, позначеного свіжоскладеними копицями з сухого бур'яну та хмизу, вистачало його, — там збиралися переважно літні кутригури. Старші з них, правдиво, найстарші, натомившись, ждучи, відходили осторонь і сідали перепочити та перекинутись словом.
— Пора б уже бути ханові з своєю утигуркою, — зауважує чи й нарікає котрийсь.
— Будьмо терплячі, — заспокоюють його. — Багатої нареченої довго ждуть.
— Гадаєте, багата?
— А то ні? Не табунщицю ж бере Заверган — ханову доньку.
Бесіда вкорочує час і все ж не так швидко, як хотілося б. Та всьому настає край, настав віп і цьому очікуванню. В пізню пообідню пору вихопився на найближче від стійбища узвишшя комонник і тим оповістив усіх: хан наближається вже, незабаром буде. Стихли враз бубни, ріжки та сопелі, уклякли й танцюристи в колі. Зате оживились стійбищани, надто ті, на кому лежала повинність зустріти хана і його наречену. Одні подалися мерщій до вогнищ, над якими варилися страви, вихопили звідтам надійно палаючі головешки й стали з ними напоготові: як тільки хап наблизиться до стійбища й візьме під своє накриття наречену, мають запалити згромаджені по одну і другу руч купи сухого бур'яну та хмизу, інші ставали при в'їзді у стійбище й готувалися зустріти належно ту, що відсьогодні має ввійти в Заверганів рід і стати вогнищанкою в його роді. Підійшли ближче до в'їзду й сурмачі, усі цікаві. Якже, кортить побачити зблизька майбутню ханшу, на власні очі пересвідчитись: чи ж достойна їхнього хана.
А комонник близько вже. Ось-ось над'їде й оповістить: радійте, кутригури, воседля починається. Бо й без тих оповіщень бачили: валка з ханом та його обраницею перевалила через узвишшя, тепер уже недовго ждати того видива, заради якого зійшлися.
Хан їхав попереду, у супроводі воїв та кметів своїх, його обраниця — певно, в одному з численних повозів, що правилися слідом за комонниками. Коли наблизилися до крайнього з вогнищ, урочисто засурмили сурми. Завергап зійшов з огира й попростував до переднього повозу, до жінки клопоталися вже біля його нареченої. Пождав, доки поправлять на пій вбрання, утихомирять словом, і вже потім сказав усім, а найперше Каломелі: