— Чолом тобі, княже! — привітався. — Чи пізнаєш, хто загостив до тебе?
Дивився прискалено-пильно, як всі, хто недобачає вже, все ж недовго.
— Що з роду вітця мого, — заяснів нарешті, — що син княгині Миловиди, бачу, а котрий із них, бігме, не признаю. Чи не Світозар часом?
— Він, брате Богдане.
Спритно зіскочив із кобилиці, підійшов і почоломкався з ним тричі, як покон велить.
Розчулився князь. Забув про будову, ба навіть про те, що з Світозаром були інші тиверці, — обняв за міцні молодечі плечі й показав на Дитинець, терем у Дитинці.
— Прошу брата і довгожданого посланця з отньої землі до господи. Як добре, що ти намислив навідати мене.
— Я не сам, — нагадав про воїв і путників своїх Світозар.
— А так, так, — обернувся до комонних. — Прошу всіх до господи. Отам, — показав на дальню забудову, — поставте комоней та й заходьте, гості дорогі, на хліб-сіль, на бесіду застільну.
Столи княжі гнулися того дня від страв, напоїв і за столами було з ким вести бесіду. Окрім князя Богдана та княгині Зорини, теж сивої, гейби голубка, одначе жвавішої і не такої похилої, як муж її, були деякі з мужів втікицьких, очевидно, ті, що найближче стоять до князя, був увесь Богданків рід: сини з жонами, доньки з мужами, ті а дітей їхніх, котрі досягали вже отрочого віку.
Бесіда була звичною: господарі розпитували про Тивер, тих із тиверців, кого вони пам'ятали ще, гості ділилися тим, що виділи, правлячись із Тивері. Та ось мова зайшла й кро відселенців, їхню землю, що стала вже знаною не лише на Тивері.
— Хвалить тебе, брате, люд твій.
— Отак навіть?
— Правду кажу.
— За що б то?
— За те, що по правді живеш із ним, не оббираєш, як інші.
— Глядіть, — засміявся князь і кивнув мужам своїм. — Навіть такі є. А на зборищі вічовому не те кричать. Коли повів річ про спорудження твердей у князівстві, пупа рвали деякі, перечачи!
— А пощо справді надумався споруджувати їх? Живете он скільки літ у мирі та й нині загрози вторгнення не видно.
Князь затримав на Світозарові подивовані очі. в
— І ти тієї? ІІо-твоєму, тоді тра дбати про недоторканість землі, коли замоложується небо і є загроза, що вдарить грім? Ні, брате, то буде недбальство. Покійний вітець наш — най буде доброю пам'ять про нього — не тому вчив.
Дбання про тверді по Дунаї, Дністрі було його першою і останньою турботою.
— Тож по Дунаї і Дністрі. Там є ромеї, кутригури, обри.
— А тут є степ, звідки завжди можуть завітати небажані гості. Хочу піти, брате, з життя певним, що рід мій твердо стоїть і стоятиме на цій землі. Он на них, — показав на синів, — полишу її. Який із мене був би вітець, коли б полишав у непевності?
Діла земні, діла людські... Вони завжди були і, мабуть, будуть ярмом на виї в люду. Ано, дід Ярош усеньке життя своє, від отрочих літ до смерті те й робив, що стинався на бородищах, дбав про міць землі й безпеку люду, вітець Волот також. Тепер перейняті сим, денно і нощно уболівають про те Радим, Богданко, той самий Богданко, що обіцявся колись сісти в такій землі, де люд дбав би лише про благо, не про меч.Та чи вони одні такі? Кожен живе тим у своїм роді, в своїй господі. Ото лишень і одміни, що один печалиться благами всієї землі, люду, інший — благом та безпекою гнізда свого, родини, своєї, сказати б, маленької держави.
"Навіть я, — усміхнувся сам собі Світозар, — ано, навіть я, котрому полишене матір'ю гніздо, як кажуть, ні гріє, ні знобить, — навіть я перейнявся тим же дбанням і тими ж тривогами. Бо таки ними був спонукуваний, коли рушав у сії мандри, таки розвій людський і благодать людська будять сумління й кличуть до дії. Чогось іншого на землі, далебі, немає для всякого з нас, людей, і бути не може".
З сією певністю Світозар завершував застілля, з нею одійшов і до сну. Про те, що муляло від того часу, як мав бесіду з Радимом у Черні, заговорив з Богданком наступного дня, тоді, як були самі, без сторонніх.
— Радим сказав мені, що люд антський, князі окольці певдоволені Келагастом. Чи не скажеш, чому так? Я, як відаєш, напевно, визначений вічем йому у радники. Дуже можливо, що тепер, по завершенні навчання в Константинополі, буду таким при Келагастові, тож волів би знати.
— Радим належить до тих, хто невдоволений Келагастом найбільше, мав би пояснити, чо невдоволений.
— Сказав принагідне, а я не спромігся перепитати. Пізніше вже замислився і чую: не дає покою той натяк.
— Будеш у Києві, поцікавишся сим у князя київського, він був найзавзятішиіі у поєдинку з Келагастом, отож, як і Радим, знає достеменно. Я ж чув лишень одним вухом, і з того, що чув, виходить, ніби незлагода між братом нашим Радимом, князем Києва і Келагастом постала з-за Тіри й морського пристанища в Тірі.
— Посягав на неї?
— Кажу ж, достеменно не знаю. Дуже можливо, що й так.
Он воно що! Чи не заговорив у Келагастові черв'як, на якого сусіди найбільше покладаються: мені мого мало, мені подай усе? А се лихе пробудження неодмінно пробудить інше: се — твоє, а се моє, сиди ти там, я сидітиму тут. Від того піде звада в землі Трояновій, а її антам лишень і бракувало. Чи треба, коли так іти до Келагаста й бути з Келагастом? Утримати такого від злонамірених діянь нелегко буде, а бути причетним до них ганебно.
Сум'яття сі не полишали вже Світозара, і хто відає, чи не погнали б невдовзі до Киева, на бесіду а князем Київським, коли б подальші зустрічі з Богданком і його родиною не розтеребили в ньому інші, ті, що погнали в далекі мандри, поривання. Брат, будучи обсаджений клопотами князівства, полишив гостя з отньої землі на синів своїх, а паче всього на Ярослава, котрий жив при вітцеві й був вітцевою десницею в ділах княжих. Він майже одних із Світозаром літ, до того ж схильний до бесіди муж. І те йому цікаво знати, і друге, і третє. А оскільки й Світозар був тих же літ і тої ж вдачі, то швидко зблизився із Ярославом. Коли пішо ходили на Втікич, спускалися кам'янистим берегом до води й подовгу засиджувалися над нею, бесідуючи, коли сідали на комоней і правилися на околії — ближні чи й дальні. Княгиня лиш для виду ганила сина — чи то ж можна зникати так надовго, про себе раділа, що діверко зблизився з сином, що йому мило в них і втішно.