"Не поспішай, — урезонює себе княжич. — Забув хіба, як недалеко був від того, щоб полетіти? Втішайся, молодче, розкошами землі, вони не гірші за піднебесні".
Лише думка й зугарна на таке: щойно тішився Світозар чарами неба, уже опечал'ений. Бо перенісся помислами на інші терені й уздрів інші видива.
"Чи зможу колись забути їх? Невже супроти того, що зазнав там, на Дунаї і в Придунав'ї, що пережив під мечами та стрілами аварськими, і час безсилий? Не може того бути. Духу в мені не вбили, я ще воспряну духом!"
Перевертається Світозар із боку на бік, силиться позбутися їх, див, що були реаліями, і видовиськ, що в тепер дивом, а прогнати не може. Приходять та й приходять у мислі, будять уяву і гонять від нього сон.
"Хіба підвестися, полишити ложе? А що се дасть? Куди подінуся від думок про тоте безліття, як і від безліття, що так надійно засіло в мізках?"
Даремно князь Радим бідкався, проводжаючи брата, де візьме він і його путники їжу і чи скрізь візьмуть за ногати. Бої його добували її дуже запросто: там уполюють зайця чи косулю, там качку чи гуску, яких он скільки водиться по озерах та річкових заплавах. А сьогодні прокинувся княжич і перше, що вгДедів — дружинники поралися біля виловленої на світанні риби.
— Кому ж се боги послали такий щедрий улов?
— Усім, княжичу, бо всі смакуватимемо рибною юшкою і то невдовзі.
— А все ж ловив хтось один, ну, двоє.
— Сьогодні один, завтра ловитиме інший. Кому випадав наглядати за комонями, табором, той мав дбати й про страву. Чо даремно тратити час?
Смакували довго і досита, бо відали: далі підуть ліси та й ліси. Чи натраплять у них на земні блага, що стануть для них їжею, одні боги знають. До всього ж іншою землею правитимуться — Улицькою, між іншим людом. То вже як доберуться до Втікича та загостюють у брата Богданка, м'енш за все думатимуть, чим насититись. Он скільки літ не виділися, вважай, від того самого дня, як прощалися з вітцем. Ано, від того самого. Тризна по померлому була гучна. Угя земля воліла удостоїти князя Волота честю й віддати достойну його діянням та Тивері шану. Тож гінці гнали комоней на всі чотири сторони світу, доправилися й до князя Богданка на Втікичи. Відтоді літ та й літ спливло, маму поховали вже. Буде про щи гомоніти з братом і за столом, і поза столом. Коли те, що каже про Келагаста Радим, правда, мусять гуртувати силу, котра поставила б князя дулібів на місце або усунула б як такого, що посягає на свята святих у антській спільності: бути кожному князю, як і кожному люду, господином у своїй землі непідвладним іншому князеві, най він буде й князем-привідцею чи князем-вітцем.
Що далі на сівер правилася Світозарова ватага, то твердішою ставала в кожного з ватаги мисль: тут, у сіверських весях, анти живуть ліпше, ніж там, у полуденних. Коли ж поминули уличів і зустрілися з першими оседками втікачів, і зовсім певні уже були: таки ліпше. Он які світлі та весело мальовані кушти мають, скільки курей, качок, гусей на подвір'ї кожного та й поза подвір'ям. І свині бродять поза оседком цілими виводками, і худоба випасається черідками.
"Се тому, що втікичі ліпше, ніж наші, полуденні поселяни уміють газдувати? — питає себе Світозар і одразу ж перечить собі. — Ба ні, се тому, що люд тутешній давно не знав ратного вторгнення чужинців, що князі сих земель менш витрачають ногат на утримання дружини і рідше ходять на полюддя. У нас, на Тивері, і від диму князеві дай, і від рала, угідь дай, і від бортей також дай. А в Богданка, видно, менше повинностей, тому й люд живе ліпше. Недаремно ж він хвалився, будучи на Тивері: "Не все знайшов я ведучи відселенців у світи, та дещо знайшов усе-таки. Люд мій не стоїть поза ратними виправами антської спільності ее так, одначе земля моя не знає спустошень, що їх лишають по собі вторгнення чужинців. А то надійна твердь для благодаті".
Мав би поспішати Світозар, аби добратися сьогодні до Богданкового Дитинця, спочити по довгих мандрах у його оселі. Проте не поспішає, зупиняється мало не в кожному, що трапляється на путі, оседку, бесідує з поселянами, доглядається до буття люду втікицького. Воїв починає бентежити це.
— Коли так правитимемося, — зауважують, — ніч застане в путі.
' — Не біда. Тут уже свій люд. У будь-якім оседку заночуемо.
Усі раділи їм на Втікичі, бо пам'ятали ще: вони з Тивері. Однак помітніше, ніж інші, горнулася до Світозара молода лагідь втікицька. Бо Світозар умів повести з нею річ. Тим розповість про землі, с яких бував, про люд, з яким знався; тим заграє на гуслях та заспіває про долю людську. А на спів усяке прийде, і старе, і мале, спів чи не найнадійніше єднає його з поселянами.
— Не кличе Тивер? — цікавиться в найстарших, тих, що переселялися купно з Богданком.
— Колись кликала, і дуже, — відповідають замислено, — тепер перестала кликати.
— Чом так?
— Кревних, що найбільше кликали, не стало, померли вже, ті, що є родаками вдруге, забулися. Далебі, тому, що крев уже не та, і клич не той.
— А земля? Дарунки-утіхи її за молодечих літ?
— То як сон. Та й те беріть на карб: інші маємо утіхи — дітей, онуків. До землі сеї приросли вже серцем. Щедра вона для нас, людове. До такої не можна не прирости.
— Ну, а князь? Як князь поводиться із поселянами, не зобиджає?
— За язика вкусися, молодче. Князь у нас достойний син вітця свого. І повинностями не переобтяжує, і на путі до розвою не стоїть.
— Ви сказали: достойний син вітця свого. Князя Волота маєте на оці?
— А то ж кого?
— Не гніваєтесь на нього й за те, що спровадив свого часу із рідної землі, відірвав від кревних?
— Діла людськії, сину мій, вимірюються не єдиним вчинком. Порочним був би той, хто мислив би саме так. А князь Волот багато добра робив землі своїй, як і люду. Ти молод і, далебі, не знасш: волостелини хотіли віддати його в жертву богам за те, що стояв на боці люду. Ми пам'ятаємо се, як і те, до речі, що не князь Волот вигнав нас із отньої землі, — вигнало безліття.
От як! Спаси біг тебе, родаку, за добру пам'ять про вітця, як і за мудру річ. Тепер я правитимуся до брата з чистим серцем".
Добувся до нього таки не того — наступного дня й застав не в мирнім спочиванні: був серед будівничих, котрі зводили стіну довкола стольного городця на Втікичі. Не міг не пізнати його, а проте й подивувався немало, пізнавши: Богданко примітпо посивів і обважнів у ході, ба навіть, не про князя кажучи, зсутулився, убрав голову в плечі.