Хотів було сказати: "Як же я порятую вас люди, коли ви он які слабі та змалілі, а я нічо не маю такого, що могло б пособити вам?" Одначе не сказав, навпаки, заспокоїв: він піде зараз до людей і розпитає в них, чи немає поблизу трав, якими можна було б побороти язвеницю, що обсілась у череві і спричинила неміч. А пообіцявши, не міг уже забутися, пішов до того ж словена, а котрим брав біля криниці воду, й запитав, чи він знає таку траву — кінський щавель.
— Ано, — не задумуючись, кивнув словен.
— І він в тут, поблизу сельбища?
— При путівцях та у ярах є.
Далі не думав уже про втечу. Діждався досвітку й пішов до привідці охорони, став благати його, аби затримався на день: він, ескулап, довідався від люду тутешнього: поблизу е трави, котрими зможе баяти немічних. Най дозволить достойний привідця піти та назбирати їх. Коли те станеться, моровицю буде подолано.
Обри переминалися, видно було, їм не терпілося йти далі. А проте й загроза моровиці лякала. Тож, помонявшись, дозволили ескулапові піти за сельбище й зібрати те, що хотів.
Тих, знеможених до краю, не порятував уже: вони попрощалися з життям до того, як Світозар встиг назбирати трави та виготовити з неї свій декокт. Зате дужчим, кого моровиця не взяла ще аж надто, відвари з кінського щавлю, назбираного, до речі, щедро, повнісінький віз, мало-помалу стали повертати силу, а з силою й певність: цей ескулап — молодець із тямою, з ним не пропадуть.
Казали те йому, казали те й обрам, і тими казаннями іншу утвердили в Світозарові мисль: йому не личить втікати й полишати сих нещасних напризволяще. Син і учень Гіппократа-бо є, присягався бути вірним його вченню. Як може не бути тепер ним, зрадити людей, їхні сподіванки й піти? Чи годен буде жити по тому на світі й мати утіху від того, що живе?
Юрмисько полонених, що правилося долами Паннонії, доплуганилось-таки, дякуючи старанням ескулапа Світозара, до визначеного аварськими привідцями таборища — глибокого яру на тому ж таки, паннонському березі Дунаю. А серед тих, що їх гнали до переправи поблизу Сінгидуна супротивним, ромейським берегом і не зважали на моровицю, смерть надійно махнула косою, да так, що й самих аварів зачепила.
Каган довідався про те від гінця, що його послали в стійбище від переправи.
— Біда, Ясноликий! — упав гінець до ніг. — Турми твої, синів твоїх-спадкоємців долає моровиця! ,, Баян не підскочив, вражений, ба не поворухнувся навіть, возсідаючи на столі. Лиш вид схолонув примітпо та очі звузились до краю.
— Де вони?
— Біля Сінгидуна, по той бік Дунаю. Терхани питають, як бути: вести турми і полонених, що при турмах, через Дунай чи заждати, доки вгомониться язва?
— Що ти мені про язву та переправу! — возбуяв гнівом і звівся на рівні. — Кажи, що з турмами, з синами? Як дуже вразила моровиця, лиш долає чи й здолала багатьох?
— Одних лише долає, інших уже й здолала, достойний. Серед них кількох твоїх синів.
— Кого саме?
Гінець завагався: казати чи не казати? У Кагана — те всі знають — немало їх. Коли лічити тільки тих, що має від узаконених жон, пальців на руках і ногах не вистачить. А ще ж є в нього он скільки наложниць і в кожної по кілька їх, народжених від слюбу з Ясноликим. Та знав гінець і те, що серед тих багатьох є сини кревні і найкревніші, каганова опора і надія. Що коли серед семи, що їх забрала моровиця, об'являться і найрідніші йому? Гнів великого Баяна не знатиме тоді меж, а в гніві він на все здатний.
— О мудрий і наймилостивіший серед милостивих! — знайшовся нарешті гіиець. — Пощади мене, нетямковитого. В скорботі й поспіху не розчув і не довідався, кого з синів твоїх постигла смерть. Одне знаю: сім їх забрано.
— Дандал, Ікунімон живі?
— Ці живі. Дандала, Ікунімона, брата Калегула бачив. За інших не відаю.
— О Небо! — Баян переступив через плазуючого біля його ніг гінця й рушив твердою ходою до виходу. Певно, мав намір сісти на огира й скакати в той бік, де Сінгидун і переправа при Сінгидупі, та швидко одумався і круто обернувся до вірних.
— Скачіть котрийсь до переправи і довідайтесь, кого з синів моїх забрала моровиця. Привідцям турм скажіть: ані турм, ані полонених через Дунай не переправляти. Хай ведуть усіх у верхів'я Сави, переправляться там на наш, аварський, берег і стануть табором. Авари — своїм, полонені — своїм, і доки не впевняться, що погасла моровиця, таборів не полишати. Чули, що сказав?
— Чули, привідцю.
Таки неабияк збентежений був тим, що принесли з-за Дунаю. Ходив просторим намістям перед наметами і метав блискавиці. То гнівався не знати на кого, то вмовкав і лиш позирки люті кидав на стрічних.
— Де той, що приніс нам ці лихі вісті? — спинився й запитав пертагого, що трапив на очі.
— Випровадили купно а твоїми гінцями. Ясноликий.
— Добре зробили. Намет цей зламати й спалити, поставити інший і в іншому місці. Жодного з тих, що прибуватимуть з-за Дунаю, далі переправи при стійбищі не пускати. Слухайте їх на відстані десяти ступенів і повертайте назад. До речі, де ті турми, що йшли паннонським берегом Дунаю?
— Пішли по стійбищах.
— Прокляття! Серед них були уражені язвою?
— Не чули такого. Вони заздалегідь одібрали слабих і лишили їх да догляд окремої їурми.
— Це вже півбіди. Там, при язвлених, хай і лишається та турма. Решта полону де?
— У яру за Берестовим гаєм.
— Прибрати, і негайно. Ближче як иа сотню стадіїв до стольного стійбища нікого не підпускати!
Не став ждати, доки зламають та поставлять новий намет. Сів на огира й подався в степ. Як надовго, ніхто не відав, навіть ті, кому належало відати. І куди — теж лишалося утаємниченим. А повернувся — нічого втішного не привіз. Стійбищу велено було прибрати жалобний вид і готуватися до віддання шани померлим.
Ховали камінових сянів таки неподалік від стольного стійбища, на високому березі Дунаю, без оплакування материнського і супроводу кревних. Таким бухо повеління кагана: аби моровиця не перекинулася на стійбище і тих, хто в стійбищі, як і на землю між Дунаєм та Дравою, повержепих нею синів його доправили Дунаєм у невеликих, наглухо забитих воловою шкурою подіях, кожного в осібній, і місце над крутопаддю теж підготували осібне. Лише тоді, як сталося воно, поховання, і ті, що віддавали своїх родовитих побратимів аемиі, шовериули в зворотну дуть, дозволено було рушити до семи непримітних на узвиші могилок комонним турмам — тим, що були свого часу із спадкоємними синами кагана у походах та січах, а нині опинилися на цім, гепідськім, березі Дунаю й лишилися неураженими моровицею. Вої йшли упокорено тихі, один одному вслід. В десниці кожен із них тримав за узду засідланого й при повній броні огира, у шуйці — кадансуву з землею. Зблизившись із місцем поховання, казали своє останнє "прощай", висипали "емлго на одну з могилок і так само тихо й упокорено відходили. Тій сумовитій і величній ході їхній, тій нескінченній процесії не буде, здавалось, кінця-краю. А могили вад похованими росли та й росли, їх видно вже не лите стійбищанам, а й тим, хто стояв чи правився далеко від місця поховання. І тільки тоді вже, як віддав шану кагановим синам останній із воїв, було дозволено підійти до могил і оплакати похованих їхнім кревним — матерям, братам, сестрам, усім, хто проживав у кагановім стійбищі і так чи інак був причетний до каганового роду.