Нічого не сказав тоді, аж згодом десь, як ескулап прийшов та нагадав: він вволив волю привідці — життя терхана, як і всіх язвлених, що з ним, поза небезпекою, — помовчав, приглядаючись до Світозара, і вже по мовчанню вирік своє повеління:
— Ти потрібний нам, молодче. Лишайся в нас.
— На мене ждуть, — поспішив боронитися, та згадав: боронячись, може не втриматись, виказати себе, і змовк на мить.
Каган не забарився, скористався тією миттю:
— Підождуть, — вирік не моргнувши. — Йде січа, молодче. Такі, як ти, мусять бути біля язвлених. Тим паче, що ти тільки-но почав ставити їх на ноги. До того, як поставиш, далеко ще.
І залишився Світозар при обрах, властиво, при тих із них, що не ходили уже в похід, вилежували неміч свою по наметах. Поневоленим не почував себе, а все ж що не день, то більше утверджувався: треба тікати, доки не став ним, поневоленим. Тих, що бережуть язвлених та доглядають купно з ним за язвленими, не так і багато, зуміє приспати їх і зникнути непомічений. Тільки не зараз, звичайно, тоді, як буде певний: язвлені і без нього стануть на ноги. До того не волен чинити те, що самому хочеться.
То була третя його похибка і чи не найпагубніша. Втікав тоді вже, як обрини побігли з-під Адріанополя, а ті, що схопили його далеко від наметів із язвленими, не відали, як дорожить ним, яко ескулапом, каган, і кинули до гурту полонених, — тих, що набрали, як громили Каста, і тих, що брали по городах і селищах, відходячи з Фракії. З ними й прибився він до Дунаю, перейшов через Дунай, та не повернув туди, куди кликало серце. Гнані ромеями, турми аварські переправилися слідом за полоненими і змусили його, непричетного до січі між аварами та ромеями, ділити долю полоненого купно з ромеями.
Не раз поривався сказати: "Я не легіонер, я ескулап". Та його не слухали. Гнали, як і всіх інших, долами Паннонії й не уповали на якісь там благання. Єдине, чим могли винагородити, коли набридав, — дошкульним ударом пуги вздовж спини, а то й гірше — по чому бачили.
"Ось воно, те, що казали про обрів, — пригадував мамині оповіді-страхи, а купно з ними й маму. — Як то вони мають себе, мати Миловида? — журився і плив за тою журбою, гейби за водою в бистроплинному Дністрі. — Знають-бо: сього літа мав би прибути. Що подумають і як забідкаються, коли справді станеться так, що не прибуду? Йой, спопеліють у тузі та каятті, що пустили в чужу землю, що інших підбивали: "Най іде, най доможеться того, чо хоче". Ано, коли не прибуду сего літа, так і станеться: спопеліють".
Скільки плугапився щедро засіяною на полТтті дощами Панноніею, стільки й розтікався мислію по Паннонії: де, як утекти? Вдень і помишляти годі. Коли не конем, то стрілою, а наздоженуть; на ніч же в'язали полонених десятками й веліли спати там, де випадало — у селищах і поза ними, у роз'юшених дощами ярах і поза ярами. Аби надійніше, що не втечуть.
"А я таки мушу втекти. Як — не відаю, а мушу, інакше згину, як гинуть інші".
Поки що їх небагато було, таких, що падали і не підводилися. Знемагали здебільше від нечистот, котрі були повсюду — на немитих седмицями руках, на кинутій під ноги, гейби псові, їжі, у водоймищах, з яких полоненим доводилося втолювати спрагу.
— Ви не доведете нас до ханського стійбища, — зауважив Світозар одному з привідців у турмі, що охороняла полонених. — Коли й далі будете так годувати та поїти, як досі, бігме, не доведете. Чи не бачите, починається мор.
— Звідки знаєш? — став-таки на розмову обрин.
— Я гіппократик, ескулап. Здобув вищу науку в Константинополі, знаю: це починається мор. А коли піде він між нас, не пощадить і вас, воїв каганових.
Обрин зміряв його питливим зором.
— Справді ескулап е?
— Ано.
— То що, по-твоєму, маємо вдіяти?
— Наперше — одібрати й вести окремою турмою всіх, хто занеміг, а ще ліпше лишити їх в котромусь із сельбищ паннонських до видужання. Всім іншим тра давати лише варену страву і кип'ячену воду.
— Хм, — хмикнув обрин і зловтішне посміхнувся. — Чого захотів — вареної страви. Ніби ми самі споживаємо її в путі. А ось одібрати... Одібрати заслаблих можна, це ти діло кажеш.
Оперіщив огира й погнав уперед, а на першім перепочинку в надвечір'я покликали Світозара й сказали:
— Тут затримаємось. Одбиратимемо немічних. Ти яко ескулап правитимешся надалі з ними.
Отака ловись. З одної халепи вибрався, у другу вскочив. Се ж треба буде ходити за немічними, дбати, аби дотягли до ханового стійбища. А як дбатиме, коли під руками немає анічого і в руках також нічого? Ото тільки й помочі буде, що рада: там не пийте, того не їжте. Доки сам не ііадбає її, немочі, вештаючись між немічних. Ано, коли се не просто труснпя, а мор, так і буде.
Та другого ж дня втітпився: його не в'язали тепер до інших, тепер він спроможний скористатися першою-ліпшою нагодою і втекти.
Пірнув у тоту мисль, гейби у сон звабний, та й прогнав од себе страхи. Бігме, так і вчинить. За слабими, сплутаними неміччю, яко надійними путами, менше пильності, не така чисельна охорона, тож скористається сим і втече. Першої ж ночі, за першої більш-менш сприятливої нагоди.
На щастя і подив, удостовірився: на цих паннонських долах немає обрів, тут живуть сельбищами слов'яни.
— Ви — склавини? — поцікавився в одного, коли поїв далі від криниці полонених і брав із його рук вилиту в цебер воду.
— — Словени, легінику. А ти хто, що по-нашому говориш?
— З антів я, слов'янин, як і ви.
— Йой, то як же між ромеїв потрапив?
— Навчався у них. Повертався по науці за Дунай і втрапив у той вир, що іменують ратною виправою. Ось тепер маю ділити долю полоненого обринів. Слухай, — притишив голос. — Чи ти не переховаєш мене, коли застане ніч і я уникну пильного ока обринів?
— Окрім хижі, не маю де ховати, достойний родаку. А втім, — похопився, — загорода ще є, вівці у загороді. Принишкнеш серед них та й пересидиш, доки підуть. Я навмисне не виганятиму рано.
— Спаси біг. Так і вчинимо.
Порав немічних, а доглядався до обрів: де вони, за ким пильнують і чи пильнують. На лихо, кілька з тих, що ледве дотягли до ночівлі ноги, покликали Світозара й попрохали: "Порятуй, достойний молодче. Далі не маємо сили іти".