Що ж до короля Кунимунда, то імперія запевняє тебе, привідцю аварів, він перебуває в наших надійних руках — на острові Родосі і не становить для тебе силу, якої слід боятися. Повернути ж тобі його не можемо, оскільки присягли свого часу на хресті взяти його короновану" а отже, освячену богом особу під свій надійний захист.
Згаданого твоєю милістю татя Воколавра розшукуємо. Коли розшукаємо, тут-таки надішлемо тобі для справедливого суду.
Імператор Візантії Маврикій".
Баян лишився вдоволений і тим, що немає вже Тиверія, котрий насмілився погрожувати йому несплатою субсидій, і що новий імператор он як круто повернув у ставленні імперії до аварів, а вдоволення зробило його незвично милостивим і щедрим: покректав, вислухавши, і повелів вилаштувати турми — хоче зачитати те, що пише імператор, перед воями.
Усіх не кликали — то було б аж надто вже, покликали лиш старших із родів та тих, що оберігали старших від можливої напасті як у путі, так і в стійбищі. А все ж зібралося он скільки, не лише докликатись, зором не всіх може окинути.
— Авари! — почав зично, як тільки міг. — Сини степів привільних! Справедливість восторжествувала: новий ромейський імператор уклінно кланяється нам за содіяне в січі з склавииами і обіцяє сплачувати надалі не вісімдесят — сто тисяч римських солід щоліта.
Він не втримався-таки, повелів писцю вийти наперед і зачитати імператорове послання. Мав намір запитати по тому, чи зголошуються служити ромеям на таких умовах, та йому не дали висловитись. Радість потішених турм сколихнула небо над полем при стійбищі, околії, що прилягали до стійбища, й покрила собою всі, які зродились і не народилися ще згуки.
— Слава мудрому Баяну! — чулось крізь ту все заглушаючу здравицю.
— Слава неперевершеному привідці в родах аварськихі
— Живи віки, великий воїне!
Певно, не переждав би, коли б не підняв меча і пе зажадав тиші.
— Не поспішайте зголошуватись, сородичі мої! Зпаєте-бо: склавини зачастили в ромейські землі і ходять туди не тільки на татьбу. Мають намір селитися там та й поселяються вже. А то неабиякі наміри. Та й сила в них немала. Чи впораємося з такими? Чи вистоїмо, коли доведеться стати й не пускати?
— Вистоїмо!
— У них є ще соузники — анти.
— Дарма! За такі соліди ми не лише супроти слов'ян супроти чорного повітрія підемо!
Каган підносить меча, жде, збуяний втіхою, тиші:
— То на тому й станемо. Посилаю слів своїх до Константинополя й повеліваю їм: хай обіцяне імперією буде скріплене підписом імператора.
Ряд уклали того ж літа і були немало обнадієні та потішені. Авари тим, що матимуть нарешті жадані сто тисяч, ромеї — що вгомонили аварів, ба мають від них клятву на мечі: віднині через Дунай жоден слов'янин або інший супостат не переступить; імперія може бути спокійна за свої полуночні обводи.
— Присягаюсь на хресті, — сказав і Маврикій, підписуючи ряд, — віднині буде так і тільки так. На ці підвалини стаємо, на них і зводитимемо обитель злагоди та сунокою.
У сла аварського, котрий приймав присягу ромейського імператора, не було й тіні сумніву, що може бути інакше. Обидві сторони он як вдоволені злагодою, як і засадами та підвалинами, на яких зводиться вона. Тож і в кагаиат повертався неабияк піднесений, і кагана та сородичів своїх зумів утвердити в мислі: буде так, як домовились. А що може бути ліпше для сородичів за мир і злагоду, тим паче після невдалого походу? Жарти хіба, двадцять тисяч мужів поклали на бородищах. Не убілених сивиною старійшин — мужів. Хай береже Небо від таких походів. Мусять угомонитися на якийсь там час та подбати, аби на місце потятих мужів стали отроки, а на місце отроків — новонароджені діти. Тож і задиміли вогнища біля наметів, запарувала страва на вогнищах, розносячи по долах та улоговинах Паннонії пах свіжої кобилятини, телятини, баранини. А де є пахощі страв і тепло вогнищ, там зроджусться тепло серця, як і єдність поєднаних кровними узами сердець. Мужі хвалилися на дозвіллі комонями, об'їждженими і не об'їждженими ще, жони — дітьми, меншими, Старшими і найстаршими. А ще — достатком, що його 'примножують старання роду у стійбищі і на випасі.
Хвала Небу, що посилає злагоду і достаток! Хвала каганові, що дбає про роди і ту ж злагоду між родами! Слава й хвала! Слава й хвала!
Каган не міг не чути ту хвалу (чи є на світі володар, що покладався б лише на власні вуха, земля слухом повниться, ано). А хвала не тільки тішила, вона й спонукала Баяна дбати, аби ім'я його возносилося все вище та вище. Як тільки збігла половина наступного літа, аз нею й визначений домовленістю з Візантією день про сплату обіцяних ста тисяч, покликав Таргіта й повелів йому:
— Бери ліпшу серед вірних нам сотню і їдь до Константинополя. Нагадай імператорові, хай платить, що обіцяв.
Таргіт заприсягнув, як водиться, й подався за Дунай. І в путі не барився, та замість сподіваних солід привіз чергове, і чи не найприкріше розчарування: імперія поскаржилася на скруту, на те, що фіск геть спорожнів з багатьох причин (одне, не пощастило припинити розбрат із персами, а друге, земля геть обібрана варварами), і утрималась від сплати боргу, їм не сказали: авари також .Причетні до поборів, зате недвозначно натякнули про це, ,а вже потім розвели руками й мовили:
— Слід зачекати.
Вислухавши свого сла, каган спершу видивився не знати як, далі засопів і налився кров'ю.
— Як це розуміти? — поцікавився в Таргіта. — За кого вони мають нас, ти запитав?!
І знову поскакали в Константинополь і з Константинополя гінці.
"Високий царю! — писав рукою писця свого Баян. — Імператоре земель від сходу до заходу сонця. Не пом'яни мене гнівом своїм, та знай: несплата обіцяних солід робить турми ворохобними, і я не певний, чим завершиться сьогоднішній день, що буде завтра. Знаю і вірю: державний фіск Візантії може переживати скруту, та знай і ти, дарю: цьому вірю липі я. Люд аварський не хоче вірити, він жадає одного: обіцяних солід і тому перебуває у великому гніві на державців твоїх, на всю імперію. Благаю тебе, умилостив його сплатою обіцяного, коли не зараз, то в кінці літа, А щоб до того часу він не возбуяв гнівом і не став із содруга супостатом твоїм, поступись заради супокою однією дрібничкою. Ходить з-поміж аварів пересуд, ніби люд константинопольський забавляється в годину занеі^ДУ Духу чи в ім'я уникнення такого цирковими вистава,ми. І найбільше ваблять його в тих виставах навчені спритними наглядачами слони. Чи не могли б підлеглі твоєї милості доправити нам бодай одного з таких слонів? Певен, ,,те видовисько заколисало б гнів, а відтак і схильність до ворохобні підлеглих моїх і передусім тих, що мають при собі бронь.