"Я все-таки ромей і Тиверій, — похвалився. — Не може бути, аби по перехитрив тебе, Баяне".
Знав від знідуїіів своїх: авари тож пе відсиджуються в стійбищах, біля жон та комопсіі, рискають по сей бік Ду"аю, наглядають за ним. А коли так, піде на Сірмій, та й край. Тим упевнить кагана: його мета — таки Сірмій. І вже тоді, як упевнить, лишить під Сірміем лише мечників та Дучпикіи, всіх інших кипо з Сіпгидуиа за Дупаіі і пустить гуляти ію аварських стіибищах. Так, щоб лише попіл лишався після пих та плач і туга сіялись долами. Хай тоді він, кагап, бігає мислію по древу та дошукується, до взяти 'гурші, аии і люд сііііі захистити від uorniu та меча, і Сірий зберегти за собою. Л так, хай тоді думає та знімає термії з-під Сірмія та кидає супроти комопгіих ромсйських Легіонів. Гляди, в тому поспіху та перестраху і схибне десь, гляди, саме таким рибом Тивирііі і иовгрпя імперії Сірмій.
Усе робив, аби бачили Баянові звідуии: іде на Сірмііі, і йде нсісю своєю силою. А коли був уже під Сірмісм і обклав, перейшовши Саву, Сірмій, залишив при coo і лише тих, що треба було залишити, іншим повелів знятися таємно, зробити видимість, ніби їх відкликано з-під Сірмія, а там десь звернути до Сінгидупа, на переправу через Дунай.
Вони й переправилися, та недовго гуляли за Дунаєм, плюндруючи аварські стійбища. У кагана вистачило турм заступити їм путь. А вже як заступив та впевнився, далі не підуть, покликав найкмітливішого з терханів, Апсиха, й сказав йому:
— Візьми які хочеш і скільки хочеш турм і скинь тих, що під Сірмієм, у Саву.
Апсих прикинув щось у думці й затримав крицевий позирк очей своїх на каганові.
— Дай, Ясноликий, бодай одну турму з вірних тобі.
— Всього лиш?
— Решту візьму в хакан-бега.
— Бути по-твоєму.
Апсих знав: каган вірить йому. Це вкотре уже посилав на найнебезпечніше діло, туди, де жде або звитяга, або смерть. А коли так, не може бути і вагань: він утвердить кагана в сій вірі. Ще раз і, може, назавжди.
Коли наближався до Сірмія й угледів, небо замоложується, спинив натомленого бистрим переходом огира й розглянувся: се ж те що треба! Дощ зажене Тиверійових воїв до криївок і дасть можливість об'явитися в їхньому таборі зненацька. Отож і рішенець не може бути іншим: під Сірмієм об'явиться поночі, тоді, як ніхто не видітиме його, а складеться, як мислить собі, поночі і вдарить на ромейський табір.
Небо було прихильне до Апсиха. До самої ночі громадились і громадилися там хмари, а вночі прогуркотів грім, закресали блискавиці і хлинув дощ. Не дощ — справжнісінька злива.
Тиверій певен був: під таку зливу заперті в Сірмії авари пе посміють зважитися на вилазку. Про те ж, що надійде інша сила і саме зараз опукою впаде на його табір, і помишляти не міг. А вона впала, да так дужо і навальне, що тільки найбільш завзятим та обачним і пощастило добігти до Сави та перепливти Саву.
Мусив кликати до себе тих, що пішли за Дунай, і тим згубив їх мало не наполовину. Авари настигли його когорти при Дупаї і нав'язали січу. А до видано, аби ті, що бачили вже себе по другий бік ріки, у повній безпеці, спроможні були протистояти супостатові і протистояти достойно? Ті, що не розгубилися і завзято стали боропити свою честь, полягли у січі, ті, що переправилися, не були вже силою, на яку можна покладати якісь сподіванки.
Коли добрався зрештою до Константинополя і став перед імператором, так і сказав йому:
— То диявол. Доки пе маємо змоги кинути на нього все палатійське військо, мусимо платити соліди та миритися якось. Іншого стриму йому немає і чи буде колись, піхто не відає.
Імператор метав блискавиці і найбільше на нього, Тиверія. Дорікав за те, що почав виправу з обміну сольствами, що залишив там, при Дупаї, он скільки воїв, а не приніс нічого, окрім ганьби й безвиході. А схолонув по кількох днях, таки пристав на його раду: зрихтував сольство й послав ного до аварів шукати злагоди.
Довго пе було їх, слів. Дехто побоювавсь уже: нічого пе виїздять вони, доведеться іпших рихтувати і в супротивний кінець світу — до персів, а вже як замиряться з персами, зберуть усю, що прийде звідтам, силу та й кинуть на аварів. Одначе сли повернулися, і повернулись неабияк збадьорені: вони таки обламали роги тій сатані в лику людському. Чули таке: зажадав, аби імперія сплатила йому соліди за всі минулі літа, від того самого часу, як помер і перестав платити передбачені угодою соліди імператор Юстиніан. Казали йому: "Ти не послуговувався відтоді імперії, за що вона має платити тобі соліди? Невже й за те, що громив соузних із нею гепідів, посів її город і фортецю Сірмій?" Слухати не хотів: або — або. Аж поки не вдалися до хитрості та не перехитрили дияволом посланого на їхпі голови авара: здибали франкського гостя, що повертався з Константинополя і мав відвідати кагана, й сунули йому до рук чималу купу солід, аби тільки запевнив Баяна: ромеї замирюються з персами, двадцятилітній війні настав кінець. По тому Баян зговірливіший став і зламався врешті-решт: "Хай буде по-вашому, — сказав, — за минулі літа не треба платити, а за се і наступні платіть, як і платили: по вісімдесят тисяч солід". Довелося погодитись і взяти з нього роту: поверне Сірмій і етапе на Дунаї яко страж інтересів імператора і його імперії.
— Присягався по-своєму, — хвалилися, — на мечі, присягався й на біблії.
— Ото й біда, — насторожився імператор.
— Чому так?
— А тому, що лжа то є. Що варварові біблія і яка у нього повиїшість перед біблією?
— Ми інакше гадали: що нам ного присяга, важливо, іи,о побачимо за всю.
— І що побачили?
— ІТа диво щирий був, надто коли присягав по-своєму. Ііідіїіс меча u вирік, звертаючись до неба: "Коли я щось противне грекам замислю, то хай цей меч мене поб'є і весь люд мій витне до ноги, хай Небо впаде на пас, і лісп, і гори, ріка Сав хай вийде з берегів і поглине нас у хвилях своїх".
Імператор нічого не сказав, вислухавши сла, думав мовчки, і вже тоді, як надумався, повелів:
— Готуйте йому діло. Хай не гадає собі, що братиме соліди задаром.
XXIII
Діло не забарилось об'явитися, щоправда, уже без Юстина Другого. На чотирнадцятому році свого перебування на престолі він запеміг, і так дуже, що визнав за потрібне відмовитися від сонцесяйної коропи на користь цариці Софії і Тиверія Константина — того самого, що ганебно втік від аварів з-під Сірмія. Посівши трон імператора в Августіоні і розглянувшись на троні, Тиверій не забарився згадати підписаний з аварами ряд, а згадавши, став опоряджувати до кагана слів: