— "Га-га!.. Отож, дістав тепер і ти, злодію, дістав з лихвою!".. — мимрив Сиба, підганяючи осла... Валяйся там хоч і до Судного дня, про мене!..
Йозабад налив до дерев'яної мисочки трохи вина із своєї тиковки й відставив мисочку на плисковатий камінь. Рештою, що була ще в пляшці, докладно промив Мисфарові рани на голові: тут виглядали найнебезпечніше. Спробував піднести і зігнути руку пораненому — той застогнав, але Йозабад переконався, що кості — цілі. Обмив вином і рани на руках, залив усі оливою і вправною рукою понакладав пов'язки.
Забандажований Мисфар напів отямився, жадібно пив із мисочки вино з водою, що його подав лікар і невиразно почав дякувати:
— Най благословить... — силкувався піднести в благословляючім русі цілу правицю. Але враз урвав. Очі його застигли в збентеженім здивуванні й погорді: "Самарянин"!
Йозабад відразу зрозумів той погляд: в ньому побачив добре знайому многовікову ненависть, що з нею промовив лихвар те слово. Зрозумів, але зрадів, як лікар:
— Коли голова й змисли працюють нормально, то все гаразд: випадок не такий вже й страшний!
Тоді нахилився знову до пораненого:
— Тихо, тихо! Не турбуйся зайво: ніхто ж не бачив, що тобі поміг самарянин. Я — випадково лікар. Скажи: відки ти?
Мисфар завагався. Таки ж і його наймення та професія не менш огидні людям, як і стан "нечистого"... Казати, чи ні?.. Тим часом Йозабад говорив:
— Тут є мій осел. Я маю час, тож скажи: куди тебе довезти?
Міняйло зідхнув, але ще міркував. Сам він не може йти. Може, цей дивак не тутешній і, може, не розпізнав, що він Мисфар... і жид?.. Сказати, що він також самарянин?.. Сказати.. "Задля осла!" — глузливо стрибнуло в лихваревій голові, немов заговорила якась тінь сумління. Але він враз вирівняв думку, підпер, мов реву кілком, обгрунтованою рацією, серйозним і важним. "Не задля осла, а задля здоров'я і життя чистої людини! Треба ж рятуватись!"...
Самарянин ще нижче схилився над ним:
— Ну добре, добре, юдею. Боїшся, що скажуть твої кревняки, коли побачать хто тобі допоміг. Розумію, й не хочу тебе наражати на прикрощі. Тож я підвезу тебе до першого заїзду. А звідтіль пошлеш посланця додому. Мені ж однаково, де заночувати... Ти ж мусиш цю ніч спати під стріхою, а не на цім камінні.
— Пізнав "нечистий" багатиря-міняйла — думав тим часом Мисфар. — Числить Вельзевулова душа на велику нагороду!... —
І вирішив не називати себе. Впер очі вділ і тихо пробурмотів:
— Як сам знаєш.. — і додав — "пане"... Бо ж чим я, пограбований, можу тобі віддячити? Ти ж бачиш: я — на твоїй ласці... — І, вернувши думками до пограбування й побоїв раптово відчув сильний приступ страху. Як же били жорстоко!..
Заметушився, щоб підвестись, і не міг: повзав, як хробак..
Йозабад покликав свого осла, як прирученого песика, й знову нахилився над Мисфаром:
— Хапайся обома руками мені за шию!
З великим намаганням підніс огрядного юдея й навантажив на осла. А що той безпомічно хитався, то ще й прив'язав пораненого своїм поясом для певности.
— Ляж ослові на шию, якнайзручніш. Не бійся: він звик возити немічних.
Ніч уже огорнула Єрусалим зоряним крилом, коли мандрівники опинились біля заїзду. Шинкар відразу впізнав Мисфара, але той показав на своїх устах знак мовчанки.
— Коли цей пан помандрує туди, куди веде його свій шлях.. — промовив шинкар, кидаючи непевний погляд на самарянина, й догадливо запропонував різний нічліг обом гостям: немічному — в заїзді, а самарянинові — в окремій альтанці, в саді.
— Там буде панові значно зручніше. Там — ліпше улаштовання. І грецькі, і тирські купці, як бувають, то саме там затримуються. Прошу....
Вранці, покіль ще всі в домі спали, розбуджений Йозабадом шинкар довго дивився слідом за дивовижним "нечистим" гостем. Ще б пак: самарянин не тільки заплатив без торгу все, що нарахував шинкар, але ж ще й залишив калитку з сиклями і драхмами.
— Це щоб покликали лікаря до хворого. Якщо ж не могтиме додому, то дозволь йому ще якийсь час лежати в господі, поки зміцніє. — Але ж сказав не тільки ці слова; ще додав: — "Якби ж не вистачило, що лишаю, то принагідно доплачу, як буду знову в цих околицях". І назвав себе:
— Йозабад, лікар з Сихему.
Сонце саме вимоталося із завоїв рожево-молочної імли, коли з єрусалимського храму озвались різко дзвінні фанфари й ніби притягли до землі золоті проміння сонця. Йозабад підвів очі до сяйливої блакиті. З повної душі дякував Господеві, що от так просто й так легко пощастило йому усунути з серця свого ту "хмару чорної ненависти", що заступає людству й саме світло Божого сонця.
Міркував далі:
— "Нема способу, щоб не зустрічатись чи то з юдеями, що ненавидять нечистих самарян, чи то з римлянами, що за підвладних невільників уважають і одних і других, годі втекти від того, щоб не обертатись серед крамарів до гроша ласих. Є тільки один спосіб: забути, що вони самаряни, юдеї, римляни, лихварі, в'язничники чи якісь подібні інші. Хай будуть — тільки люди, і край. Тільки — люди!... Так же говорить Раббі з Назарету..."