Взагалі-то, до мене рано чи пізно завжди доходить. Мері, певна річ, прийшла сюди не заради історії взуттєвого дизайну. Я взяв ще кілька її касет і прочитав назви.
— То от чому потрібні мені касети виявилися на руках. Однак ти багато чого пропустила. — І я присунув їй свою купку.
Мері переглянула назви й звалила свої і мої касети в загальну купу.
— Ми їх поділимо, чи кожен буде дивитися всі?
— Навпіл, щоб відсіяти сміття, а все важливе будемо дивитися разом, вирішив я. Почали.
Навіть після того, як я своїми очима побачив паразита на спині бідолахи Барнса, після запевнень Старого про те, що "тарілка" дійсно приземлилася, я виявився неготовим до тих гір фактів, які можна знайти в інформаційних завалах звичайної публічної бібліотеки [пер. ru-Ua: Як на мене, то це кумедна характеристика для Бібліотеки Конгресу США, яка працює ЦІЛОДОБОВО і має в каталозі, станом на 2004р, 119МЛН назв з можливістю багатофакторного пошуку] Чорт би забрав Діґбі з його оцінною формулою! Факти незаперечно свідчили, що Землю відвідували інопланетні кораблі, причому неодноразово.
Безліч повідомлень було зареєстровано ще до виходу людства в космос — починаючи з сімнадцятого століття і навіть раніше, хоча навряд чи можна вважати достовірними повідомлення тих часів, коли "наука" означала посилання на Аристотеля. Перші систематизовані дані з'явилися в 40-ві і 50-ті роки двадцятого століття. Наступний сплеск відбувся в 80-ті. Я помітив деяку закономірність і почав виписувати дати. Виходило, що дивні об'єкти в небі з'являлися у великій кількості приблизно з тридцятирічною періодичністю, хоча можливо, фахівець зі статистичної обробки даних дав би точнішу відповідь.
Тема літаючих тарілок була прямо пов'язана з "таємничими зникненнями", і не тільки тому, що обидві вони входили в один і той же розділ з морськими зміями, кривавими дощами й іншими незбагненними явищами. Існувало безліч підтверджених документами прикладів, коли пілоти, що переслідували "тарілки", безвісти зникали — офіційні інстанції давали в таких випадках "найпростіші" пояснення: розбився і не знайдений.
В мене з'явилась нова думка, і я вирішив перевірити, чи є у таємничих зникнень тридцятирічний цикл, і якщо так, то чи збігається він з циклічним рухом якого-небудь з об'єктів зоряного неба. Впевненості в успіху в мене не було: занадто багато даних і мало відхилень, оскільки дуже значна кількість людей зникає в рік з інших причин. Однак статистичний облік вівся роки, і не всі записи загинули під час бомбувань. Я відзначив, що треба буде відправити ці дані для професійної оцінки.
За ніч роботи ми з Мері не обмінялися і трьома словами. Потім, потягуючись, встали. Я позичив їй дріб'язок, щоб опустити в машину і зробити мікрокопії тих записів, які вона відібрала (і чому жінки завжди не носять з собою дріб'язок?), а також викупив свої касети.
— Ну, то який вирок? — запитав я.
— Я почуваю себе, як горобець, що побудував затишне гніздечко у водостічному жолобі.
Я процитував закінчення віршика й сказав:
— Певно, з нами буде те ж саме: так будь-чому й не навчившись, ми знову побудуємо гніздо в жолобі.
— Нізащо! Сем, треба щось робити! Тут простежується чітка закономірність, і цього разу вони хочуть залишитися.
— Можливо. Особисто я, навіть думаю, що твоя правда.
— Але що ж робити?
— Ясонько, настав час тобі зрозуміти, що в країні сліпих навіть одноокому живеться несолодко.
— Не будь циніком. Часу нема.
— Саме так, нема. Ходімо.
До світанку залишалося майже нічого, й бібліотека практично спорожніла.
— Знаєш, що? — сказав я. — Давай візьмемо барило пива, відвеземо до мене в готель і все гарненько обговоримо.
Вона похитала головою.
— Тільки не до тебе.
— Чорт! Це ж у справі!
— Поїхали до мене додому. Всього дві сотні миль. Я приготую сніданок.
Я вчасно згадав мету свого життя і посміхнувся.
— Краща ідея за всю ніч. Але якщо серйозно: чому не до мене в готель? Півгодини заощадимо.
— А чим тобі не подобається моя квартира? Я ж не кусаюся.
— Шкода. Але все-таки, чому раптом така зміна?
— М-м-м… Можливо, я хотіла б показати тобі ведмежі капкани біля мого ліжка. А можливо, довести, що вмію готувати. — На її щоках з'явилися маленькі ямочки.
Я зупинив таксі, і ми попрямували до неї додому.
Зачинивши двері, вона передусім старанно обстежила квартиру, потім повернулася і сказала:
— Повернися. Хочу помацати твою спину.
— Нічого...
— Повернися!
Я замовк, і вона простукала кісточками пальців мої плечі.
— Тепер перевір мене.
— Із задоволенням! — Однак я вже зрозумів, до чого все це, й зробив, що потрібно і як потрібно. Під сукнею не виявилося чогось незвичного: лише гарненька дівчина й кілька смертоносних іграшок.
Вона повернулася до мене обличчям і полегшено зітхнула.
— От тому я і не хотіла їхати до тебе в готель. Тепер я вперше, відтоді як побачила цю тварину на спині керуючого станцією, впевнена, що ми в безпеці. Квартира цілком герметична. Йдучи геть, я завжди відключаю повітря, і до мого приходу вона — як сейф у підвалі банку.
— А як щодо вентиляційних душників?
— Я не вмикала систему кондиціонування. Цього разу просто відкрила один із запасних балонів, що встановлені на випадок нальоту. Можеш не турбуватися про безпеку. Що тобі приготувати?
— Можливо, доля надішле мені трошки просмажений біфштекс?
Доля виявилася прихильною. За їжею ми дивилися програму новин, але з Айови як і раніше новин не було.
5
Ведмежі капкани я так і не побачив: Мері просто замкнула двері в спальню. Через три години вона мене розбудила, й ми поснідали вдруге. Потім запалили сигарети, і я ввімкнув теленовини. Крім претенденток на звання міс Америка, там будь-чого не показували. В інший час претендентки не залишили б мене байдужим, але оскільки всі вони не горбились, а горб під купальником приховати просто неможливо, передача не здалася важливою.
— То що далі? — запитав я.
— Потрібно систематизувати факти й ткнути Президента в них носом.
— Як?
— Потрібно знову його побачити.
— Як? — повторив я.
Відповіді в неї не було.
— Очевидно, у нас є лише один шлях: через Старого.
Я спробував з'єднатися з ним, використовуючи обидва наші коди, для того щоб Мері теж брала участь у розмові, але у відповідь почув: