Хіба є вода? — питаю, коли ляля кладе рурку. Ляля не чує, я ж чую, що вода є — ляля відкрутила крани та вода полилась. Холодна і гаряча.
Вода є будь-яка — радіє ляля.
Я відвикла од подібної розкоші зранку й мені байдуже. Я не менш змучена за лялю, але мені сніданок із Ларисою Рейснер навряд чи зарадить. Еге ж, точно не зарадить. Можливо, це на краще, що ляля йде — спатиму весь день і не буду нічим перейматись. Ані роботи, ані турбот. Хіба що ти. Але хто такий наразі ти, щоби я почала перейматись? Увечері ляля ближче познайомить із новою шльондрою, яка віднедавна спокушає тебе на любов. (Хоча, куди ж іще ближче?) Думатиме, засмучусь. Та сього разу я здивую лялю, тому що хто такий наразі ти, щоби я почала перейматись? От прямо так і скажу. Вона не доконечно одразу здивується, може бути лише зрадіє, десь так, як холодній та гарячій воді. Паки, те, що я марю про подібне, теж уможливлено, та й розказуватиме ляля зовсім про інше.
Хочу їсти, але радше — жерти, — ляля з'являється голісінька і бродить кімнатою в пошуках своїх речей. Із Ларисою Рейснер відвідають добру каварню і трохи розважаться.
Лежу під ковдрою, мовчу. Чекаю, коли заявить, буцімто така в неї робота, це все просто необхідно, якщо мене не влаштовує і кортить поскандалити. Але ж я лежу під ковдрою, до того ж мовчу, тому лялю задіває.
Чого мовчу? Така в неї робота, починає ляля, це все просто необхідно та якщо мене не влаштовує і кортить поскандалити...
Не мовчу, озиваюсь: ні, не кортить, бо коли не розумію про кількох підряд, то, принаймні, про Ларису Рейснер все розумію.
Ляля стовпіє. Те, що не моя справа, сказати не наважується. Її спроба пояснити, чому. Тому що навіть яєць нема, аби насмажити, вона ж хоче не просто їсти, а по-справжньому жерти.
Я не дорікаю, тільки розумію, пояснення лялі зайві. Тим паче, в мене ані роботи, ані турбот.
Вона знаходить одяг і не лишає мене в спокої.
Що ще не так.
Ляля думає, що щось не так. Це не діло — цілодобово спати. Свої гроші ляля витрачатиме на себе, на інших своїх грошей вона не витрачатиме. Під іншими ляля має на увазі мене. Та й загалом, не діло.
Рурка. Ляля чекає, поки встану зняти. Я не встаю. Не витримує, бере сама. Лариса Рейснер.
Де вже та ляля, скільки чекати, що там вона собі дозволяє.
Миттю, виправдовується ляля. Грюкаючи дверима кричить: не діло!
Були б барабани — я побарабанила. А так — барабанів нема, тому не барабаню — сплю.
■
Повертаючись зі щоденної праці, ляля пробує бути непомітною. Переконана, що я продовжую завзято хропти чи навмисно не звертатиму на її повернення. Проте ляля приходить надміру несвіжою (нетверезою), тому потрохи розминаю закляклі члени і піднімаюся. Сиджу в очікуванні на лялю, але з коридору не згуку. Хвилююсь та йду їй назустріч. Хоч ніякої лялі назустріч — підпираючи коридорну стінку ляля вимагає з нею кружати до кінця. До самого кінця! — ляля.
Шепочу, що хмільних напоїв на сьогодні досить, але ляля зі мною не згодна.
Чого шепотиш?
Кажу, давай допоможу впасти до ліжка.
Ляля пручається, не йде. Пхає пакет до моїх рук: тут узяла на вечерю, зараз ми що-небудь почнемо святкувати. Питаю: що?
Відповідає, що святкуватимемо початок мого нового життя. Дивуюсь.
Ляля здіймає залиті зіниці та цілком серйозно повідомляє, що все цілком серйозно — від сьогодні почнеться моє нове життя. А коли не від сьогодні, то дуже скоро.
Продовжуючи здивування питаю, що там навигадувала ляля, й потроху затягую її до ліжка. Ляля вже не пручається, але і не допомагає.
Від сьогодні, каже ляля, або дуже скоро, я виховуватиму її ненародженого сина.
Ляля з грохотом завалюється в ліжко. Лунає сомнамбулічний регіт.
Думаю, чи вона при собі, чи у нормі. Думаю, але не питаю. Я при собі, в нормі, — припіднімаючись ляля. Не варт ні думати, ні питати.
Знімаю її одяг. Липкий. У спермі, чи чомусь іще — не у спермі.
Це не суттєво, час від часу приходячи до тями ляля. Головне, що вона не бреше. І я виховуватиму. У нього великі очі. Дуже великі. І ляля всміхається. Потім трохи мовчить і додає. Але мертві.
Цікавлюсь, як це — мертві.
Ляля, повністю роздягнута мною, мертві.
Так, мертві?
У нього великі очі. Дуже великі. Він — мій ненароджений син. І очі в нього великі. Дуже великі. А ще мертві. Великі мертві очі. Її ненароджений син не бачить. Коли ж я візьмусь за виховання, а ляля заробить гроші, ми зробимо операцію та очі оживуть.
Я торкаюся голої лялі. Гаряча.
Поки бігаю за розчином із оцту та води, ляля сповзає із ліжка: у її ненародженого сина поки нема імені, вона купить для мене словник українських імен, і ми виберемо для нього саме зугарне ім'я, великі мертві очі. Наразі він ходить лише за руку з дорослими, але незабаром грошей буде достатньо, тому очі оживуть і в дорослих її ненароджений син не потребуватиме. Ніхто не буде потрібний, жодна там Лариса Рейснер. Якщо тільки іще, окрім мене, Сейфулліна, тому що вона найліпша і сподобається ненародженому сину лялі. Я, вона, Сейфул-ліна, та її ненароджений син із великими очима. Аякже, у тому раю, де червоні маки на стелі та всередині кожного з нас.
Ловлю лялю і тягну назад, на ліжко.
Ляля голосить, що мені не минеться отак, чому не хочу вірити. Чому?
Затягую лялю на ліжко й накидаю крижмо змочене у розчині з води та оцту. Чому — не хочу? Хочу. І в сина, який поки без імені, буде саме зугарне ім'я. Я любитиму його так само, як любить його ляля. Сейфулліна любитиме не менше. Всі ми будемо його любити.
Вона схлипує під змоченим з води та оцту крижмом і втихає.
Ти і Сейфулліна.
Всі ми будемо його любити.
■
Мені вдається заспокоїти лялю, яка багато пашить розчином із оцту та води. Можна подумати, що все алкоґоль, але ж направду не все, алкоґоль — щонайменше.
Пече. Грець йому, якого біса.
Сідаю поряд із лялею: і якщо ненароджений син із великими очима, то очі — від неї, не твої, твоє — щось інше, але не очі. Хоч і не конче щось інше — твоє, когось іншого — не твоє.
Ляля має рацію: це не діло. Чвалаю за виноградним спиртом — слід випити трохи сеї муті. Колочу розчин і пам'ятаю, що до Сейфул-ліни не було телефонних дзвінків. Незважаючи на це, Сейфулліна стоїть під вхідними дверима і зараз тиснутиме на кнопку. Встигаю відперти, щоб не сполохати затишку лялі.