— Та бачу, що зелений. У хазяїна є зелений светр, але ж він не кущ!
— Хазяїна? О боже! Я пропав!
— Та не бійся! Найстрашніший його внук, хлопець отой. Доки його не було, я жив спокійно. Спав на канапі, їв регулярно, бавився, а тепер через цього малого мене женуть з хати. Бояться, щоб він не заразився від мене глистами чи ще чимось.
Кошеня ображено і разом з тим зневажливо чхнуло.
— Ну, мені пора снідати.
— А що ти будеш снідати? — спитав лис, І в нього покотилася слинка.
— Те, що завжди. Молоко і, може, винявчу шматочок ковбаски.
Лис важко зітхнув:
— А миші тут на горищі є?
— Ти що, здурів? Які тут можуть бути миші? Я тут відпочиваю, Та невже ти думаєш, я за ними бігати буду! Те, що коти повинні ловити мишей,— анахронізм. Сучасний акселерований кіт цілком може звільнити себе від цього неінтелектуального заняття. Ну, я пішов. Якщо хазяйка розщедриться, то і тобі, лисе, який шматочок підкину.
Кошеня граціозно стрибнуло на край драбини і заглянуло вниз.
— Коли хочеш мишей, то ось вони біжать! Одна, друга, третя... З десяток набереться. Лови, скільки душа забажає... Чао!
— Чао! — сказав лис, і кошеня зникло.— Миші,— зітхнув він.— Якби вони догадались вилізти сюди!
Скільки йому ще тут сидіти! Хоч би вечір швидко настав. Як добре було в лісі! Спокійно. А тепер через ту кляту Сороку йому життя нема. Курей треба ловити. Все! Зловить він тих тридцять курей і ногою більше не ступить сюди. Хлопець Олег може приходити в ліс. Він йому все покаже. Скільки там цікавого! А на галявині, на його сонячній галявині!
Лис тихенько заскімлив. Він згадав тепер усі свої безнадійно з’їдені мишами картини, і вони видались йому такими гарними. Як жаль, що він не встиг намалювати своєї улюбленої галявини, не передав подиху вітерця, тремтливої роси на квітах і травах, кружляння хмарок. Ризикував, дурень, життям, ніби не можна було обійтись без курей. А для того, щоб зараз сидіти в селі, здригатися від кожного шелесту і чекати, доки люди зроблять на нього облаву?
— Лисику! Лисику! — почувся знизу голос хлопчика. — Лисику, ти ще тут? Не бійся, то я, Олег!
Мацько обережно підповз до драбини.
— Я тут.
— Ой лисику, як добре, що ти тут! А я думав, що ти пішов. Злазь до мене.
— Ти що?! — перелякався лис.— Щоб мене побачили?! Краще ти сюди лізь...
— Я не вмію.
— Що тут вміти! Ставай на драбину і допомагай собі передніми лапами.
— У мене нема лап. То руки, лисику.
— Руки чи лапи, один біс.
— Ой лисику, який ти зелений! А дід мазав ту підлогу, де ти наслідив, аце-аце... Ой, забув... Я тут взяв у нього трохи цього аце-аце... Він так гарно пахне. Помажешся — і фарба зійде.
— Давай сюди! — зрадів лис.
— Я боюся лізти! — заскиглив малий.— Ще впаду!..
— Не впадеш,— закрутився нетерпляче Мацько.— Роби, що я кажу. Стань задніми лапами. Ось так... А тепер одну лапу постав вище, а потім другу знову вище... І тримайся передніми лапами. Ну, ще трохи, зовсім небагато лишилось. Ну, ось і все. Молодець!
Коли вони добре вмостились, Мацько одразу попросив:
— А тепер маж мене своїм аце-аце.
— Ацетоном! — згадав Лялечка.
— Ага.
Хлопчик відкоркував пляшечку.
— А не мало буде? — засумнівався лис.
— Я ще принесу.
— Давай маж.
Хлопчик полив на ганчірочку ацетону і взявся терти лисові спину. Ганчірка зразу стала зеленою.
— О, диви, пускає!
— Три, прошу тебе!
— У мене вже руки зелені... А твоя шерсть чистою стає.
— Ой, пече!..— зойкнув лис.
— Якби було багато ацетону, ти би в ньому скупався. У мене вже руки болять. Я перепочину трошки...
— Перепочинь...— змилувався лис.
— Лисику, а мене сьогодні трохи не били за масло. Я сказав, що був голодний і з’їв.
— Правильно сказав! — похвалив його Мацько.
— Але ж я збрехав, лисику! То ти з’їв. Моя мама дуже не любить, коли хтось бреше. Вона на море поїхала з дядею Володею. А я збрехав...
— Справді,— задумався лис.— От біда! Я, наприклад, не знаю, коли кажу правду, а коли брешу. Коли правду кажу, мені не вірять, а коли збрешу, всі вірять. Може, у вас, людей, не так. От я Сороку загриз. Прикинувся мертвим, а вона повірила і дзюбнула мене в ніс.
— А мій дід теж бреше,— признався Лялечка.— Щоб я спав, він мені всього наобіцяє, що в ліс поведе, на річку. А сам ніколи ще зі мною ніде не пішов. А баба часу не має. Вона в нас рабиня. Лисику, а скільки тобі років?
— О, я вже дорослий! Чотири.
— Ти диви, а мені п’ять, і всі кажуть, що я ще малий. Чому, лисику?
— Звірі раніше дорослішають, може, тому. Ти вже відпочив?
— Трошки. — І хлопчик знову заходився терти шерсть лиса.
— Дідо такий злий був, коли довідався, що відерце з фарбою пропало. Причепився до мене, мовляв, то я...
— Ой, пече!
— Потерпи, лисику, будь розумний! Коли я вперше побачив тебе, ти такий гарний був. Золотий! Гарніший, ніж на картинці. Я навіть пробував тебе намалювати, але ти несхожий вийшов. Лисику, а ти вмієш малювати?
— Я? — гордо посміхнувся Мацько.— Я, коли хочеш знати, художник!
— Намалюй мені себе, лисику! Я повезу в місто і розповім, який у мене лис був гарний на селі.
— Я вже не малюю,— сумно зітхнув лис.— Через свої картини стільки лиха набрався, хай його біс візьме! Але для тебе я колись намалюю картину.
— Чесне слово?
— Чесне слово.
— Лисику, ацетону вже нема, а в тебе і голова, і хвіст, і лапки ще зелені. Я потім ще принесу. То ти посидь, почекай...
— А ти мені мишку одненьку не зловиш? — жалібно глянув на нього лис.
— Я не вмію. Ти що, їсти хочеш?
— Ага.
— То я тобі принесу щось поїсти.
Лялечка, провалюючись у соломі, побрів до драбини.
— Ой, я не злізу!
— Та це зовсім легко. Заплющ очі і зсувайся по щаблях.
— Боюся.
— А ти не бійся. Уяви, що коли не злізеш, то ніхто тебе не зніме.
— А баба?
— А ти уяви, що баба пішла ловити рибу!
— Ха-ха! А дідо?
— А ти уяви, що дідо поїхав на море!
— А ти?
— А ти уяви, що я зараз в лісі, лежу на своїй сонячній галявині!
Нічого було робити Лялечці, й він зліз сам. І радо заплескав у долоні.
— Ура, лисику, я вже вмію лазити по драбині!
— Тихше, тихше,— зупинив його Мацько.— Ти пам’ятаєш, що про мене нікому ні-ні?..
— Ні-ні!..
РОЗДІЛ XIII,
в котрому нічого не відбувається, оскільки автор трохи забобонний