Тоді, пометавшись по Веселоярську, молоді поїхали туди, де їх того дня не ждав піхто, а вже Левенець і Самусь то не ждали ніяк і ніколи!
Колишні суперпики, а тепер спільники по нещастю, вияснивши зранку взаємини і мовчки виробивши спільну платформу, яка гласила: ніяких вибриків, ніяких пережитків, ніякої дикості, спокій, витримка і впсоке благородство,— не маючи, отже, принципових розходжень у подальшій поведінці, зійшлися па обід (бо в ситуації, що створилася, Самусь уже пе міг рвонути мотоциклом до Щуся на борщ з голуб'ятами, а їхати обідати додому па тракторі по хотів), розіклали па спільній газетці що в кого було, мовчки їли, запивали молоком, з задоволенням відзначили, що апетиту ніхто номітно не втратив, марнпх зітхань при сторонніх особах собі не дозволяв, смаку до життя пе позбувся, я?адобн до роботи — теж.
— Що день-два — й косити! — сказав Гриша.
— Ох і вріжем! — впгукнув Педан.
— Все правильно,— зрадів Самусь, відчуваючи, що з цими словами з нього само собою знімається почуття випп, яко тяжіло над Самусем, як над царем Едіпом.
Тоді Гриша пе витерпів і розповів соп, який спився йому цієї ночі. Віщий, чи що? Спилася йому Котя. Ніби впочі крізь причілкове вікно закидала його зеленими абрикосами, дрібпеиькпми жер-делькамн-морельками. Він просунув руки за вікно й затягнув Котю до себе в кімнату. Коли затягнув, злякався: Котя була ніби й не Котя, бо не чорнява, а білява, не туга, як пруяїпна, а якась м'яка, в сірому, як графітна змазка, платті, не говорила, а кудкудакала по-курячому, вирвалася йому з рук, стала й справді куркою і з розпачливим криком вилетіла надвір. Гриша вибіг за пею, опинився на погрібнику, а там повно курей, мабуть, більше, ніж на колгоспній птахофермі, але не білі, а сірі, і всі стали битп його крильми, дряпати роговими пазурами, клювати дзьобами...
Педан, мабуть, вражений "курячою темою" Гришиного сну, тільки рота розтулив з подиву, а Самусь зневажливо посвистів і розповів свій сон.
1 — Мені спиться рідко,— сказав він,— та вже коли спиться, то |все правильно. Тобі Котя куркою примандюрилася, а в мене була ^ама циганка Олеля. Прийшла й стала роздягатися. Я їй: "Перестань!" А вона мепі: "А ти поглянь!" Я гляпь — а в неї четверо грудей! Та такі смагляві, молоді, ну! Чп іі чув хто про чотиригру-дих жінок, а все правильно.
Педан плюнув. На Самуся й па його спи. Якби Педан знав Шекспіра, то спокійніше б прореагував на Самусеву балачку, бо в "Бурі" (дія IV, ява І) написано: "Ми створені із тої ж речовини, що й паші спп". Та Педан не знав Шекспіра, а шкода. Бо мирний механізаторський обід мав невдовзі перетворитися на справжню шекспірівську трагедію з усім її гірко-гротескним склу-боченням подій, слів і пристрастей.
На механізаторський стан вкотився новенький "Москвич" Несвіжого, не зупинився коло весільного (тепер уже ясно, що весільного!) павісу, мало не збив Петра Безтурботного, який зраділо кинувся назустріч (уже встиг після церемонії в сільраді випити, закусити, перевдягтися й знов порядкувати тут), потицявся туди й сюди, поки Рекордист Іванович назприв механізаторів, які обідали, й попровадив машину просто до них.
З машини виліз молодий, вивів поштиво молоду в білому довгому платті, обоє вопи підійшли до спаителичепих (коли й не отетерілих) механізаторів, вклонилися до самої землі, щось стали говорити, тоді Котя, беручи від Івана Безтурботного тверді білі картки, знову ж таки з поклоном вручила їх у такій черговості: Гриші, Саму сю, Педану.
Ось тут Гриша, який не розібрав жодного слова з мовленого молодими, бо мав суцільне гудіння в голові, побачив нарешті оте "з доброї волі й великого кохання", в скаламучепу атмосферу його свідомості вдерся весь глумливий трагізм самого факту запрошення його на весілля, хлопець звів на зрадливу дівчину змучені свої очі і дивився так тяжко, ппльпо й довго, що за цей час можпа було б виголосити один з відомих монологів найвідомішого шек-спірівського героя: "Такий ваш вчинок, що і рум'янець скромності поганить, цпоту лукавством зве, зривас рожу з ясного чола чистого кохання й болячку садить; обертає шлюбні обітниці на клятви картяра; такий ваш вчпнок, що із тіла шлюбу виймає душу й робить жужмом слів святпй обряд; стидом палає небо, лице землі в скорботі про той вчипок так засмутилось, мов напередодпі страшного суду".
Такі слова мала б прочитати Котя в Гришиному погляді, але Безтурботний так натурчав їй вуха віршами, що читати в поглядах вона геть розучилася, а вміла й могла тільки слухати, чути — і тільки свого Івана. Та й у Гриші високий трагізм пробився в погляді тільки на короткий час і тільки для того, щоб негайно запанувала в його душі ще вища, вільніша й благородніша людяність. Він усміхнувся. Так, так, усміхнувся! Гнав од себе всі трагедії, лпха й розпуку, прощався з кохаппям сміючись. Коли Ромео запалав любов'ю до Диїульєтти, це ще була комедія, а не трагедія. Гриша хотів показати, що він утримується иа тій першій стадії. Віп усміхнувся до молодих і спокіпго промовив:
— Дякую вам за таке дороге для мене запрошення.
"Ах, кожен дюйм — король!"—вигукнув король Лір, маючи намір похвалити свою винятковість, а насправді похваливши Гришу Левенця, що появився на світ через кількасот років як справжній і законшш посій усіх найвищих людських гідностей. Бо справді ж — колгоспний молодий комбайнер у хвилпну найтяжчих випробувань спромігся на висловлювання майже королівське, так ніби були перед ним пе Котя та Іван, а Трістан і Ізольда, Пірам і Тісьба, Лейлі і Меджпуп, Ромео і Джульетта або принаймні Наталка і Петро.
Слідом за Гришею так само у високому стилі подякували молодим Самусь і Педап, після чого молоді, вражені величчю духу Гриші Левенця, мерщій забралися у "Москвич" і покотили далі розвозити свої запрошення, а в механізаторів настало те, що Арі-стотель називав "катарсісом", попросту кажучи, всі три відпустили гальма, Педан, поглядаючи то на Самуся, то па Гришу, реготав, Самусь індичився і повторював: "Усе правильно. Просять, то й підемо. А чого ж? Усе правильно". А Левенець уже не усміхався і не виказував величі душі, а нагадував тренера футбольної команди, яка програла суперкубок. У трагедії, яка розігрувалася перед Гршиипіш уявним поглядом, роль суперкубка відводилася Коті, а зловісна роль капітана ворожої команди — Іванові Безтурботному. Ось цей чубатий, мордатий хлопець підіймає над головешкою коштовний трофей і робить почесне коло по стадіону життя, а він, Гриша Левенець, приречений тільки поблпмкувати па нього жадлпво й гірко.