— Привіті — гукнув аптор.
— Привіт,— без великої охоти відповів дамаський письменник.
— Ти чого тут? — спитав автор.
— Та чого? Для колгоспу. Все для колгоспу. Не те, що ви.
І віп ніби ая" скривився, щоб показати свою несхожість з такими, як автор. Бо хто вонп? Писарі, писаки, ппеунн. А віп серед колгоспників письмеиппк, а серед письменників колгоспник. Слухняне телятко дві маткп ссе.
— Канавокопач для колгоспу хочу вппросптп. Торік бульдозер просив.
— Випросив?
— Пе дали. Сказали: не моє діло. Є централізоване постачання. А ви?
— Ми щодо перейменування. Оце голова сільради. А це ми 8 доктором Кнурцсм. Як консультанти. Село звалося Світлоярськ.
— Банально.
— Хочемо перейменувати на Воселоярськ.
— Що банальніше,— скривився дамаський письменник. Зновобрать заїло.
— А ваше ж, калїеться-говорнться, як? Щось я недочув.
— Дамаськп.
— Оце б перейменувати — аж кричить.
— Та ви що! Моє село — від Дамаска. Є таке місто в Сірії, йому три тисячі років. Каяїуть, може, наше Дамаське заснували ще фінікійські купці з Дамаска. Пливли Дпіпром, висадилися па високому березі й заспували село.
— Ото їм нічого було робити,— засміявся Зновобрать.— Була, мабуть, там колись яка-пебудь пришелепувата Домашка, ото й назвали хутірець. Попадеш, чоловіче, отуди за двері — проси по канавокопач, а перейменувати село. Назви його хоч Телятівкою або Молочнофермівкою — і то веселіше. Л канавокопача тобі не дадуть. Там нічого не дають, калсеться-говорпться, бо всі он вибігають та тільки боржом дармовий хлебчуть...
Ми досиділися, і дядько .Зновобрать, забувши ковтнути боржому, пішов за високі двері. Був він там так довго, що дамаський письменник не виторпів.
— Я, мабуть, піду,— сказав віп, підводячись,— бо однаково канавокопача пе дадуть. Мені головно — тут посидіти, щоб я міг у колгоспі доповісти. Хто б оце з письменників став добиватися для колгоспу канавокопача? Вони тількп про видання та перевидання, а я тут бач...
І він огннці посунув до виходу. А Зновобрать з'явився перед нами урочистий і гордий і показав папір, де значилося: "З метою усунення небажаної одноманітності в назвах населених пунктів погодитися з пропозицією трудящих села Світлоярськ про пере-ймснуванпя його па Веселоярськ. Віднині..."
65
Віднині всі подальші події відбуватимуться у Веселоярську. А хіба ж це не чудасія — з глибини Карпового Яру вискочити в Світлоярськ, а тоді они питися в Вссолоярську?
66
Тут би мав закінчитися цей недоладний ромап, але віп тільки починається, бо хоч у Веселоярську й настало безкоття, але не бездівчаття. І в роман на повних вітрилах упливає Дашунь-ка. Дашуньки ж не могло бути без тітки Ялосовсти, як не буває яйця без курки. Зрівнювати Дашуньку з яйцем, а тітку Ялосо-вету з куркою? Ало що такс порівняння? Це прийом, який застосовується для більшої наочності й переконливості. Ми, наприклад, не порівнюємо діда Утюжка з мармуровим зображенням грецького бога Зевса, що зберігається у Варшавському державному музеї, хоч вони й страшенно схожі: обидва бородаті, кругленькі й тугенькі, щоправда, Зевс голий, а дід Утюжок навіть у Дніпрі купається тільки в підштаниках. Не порівнюємо ж тому, що не кожен був у Варшаві й бачив того Зевса, сам Утюжок ніколи про такого бога по чув, а от курку і яйце бачпв кожен і легко може уявити. Тітку Ялосовету бачили лише її земляки, бо за межі району вона ніколи пе виїздила, уявити ж Дашуньку взагалі незмога, бо вона існувала як заперечення всіх відомих законів природи, підкоряючись тазмничим велінням, які формують, опосередковують і визначають дівочу красу.
[$ полум'я ентузіазму виривається ніби якась мелодія; задихаючись, Гриша Левепець переслідує її, йому вдається її наздогнати, він простягає руку, але воиа зпову летить, вона зникає, вона провалюється в безвість, туди, де гримлять громи і клекочуть пристрасті, він настигає її навіть там, він хапає її в обійми, в обіймп, в обійми... І обіймає порожнечу. Лише тоді згадує [гіркий свій досвід з Котею. Людство вчиться на гіркому досвіді. [Грипта теж. Тому віп читає пе інструкцію про ремонт комбайна "Нива", а вірш Тамари Коломісць "Жінка": "А ти тільки вдумайся: перед тобою ненрочитана книга — жіпка. Неповторною радістю і журбою пройнята кожна сторінка. Якщо пе нова і не гортана жадібно, то це пе зпачпть, що нецікава. її лаконічність, проста, нерозгадана, пе кожному дасться, їй-право. І ти проглядаєш її на ходу (...що ж, оформлена ніби й зі смаком!..), а вона кричпть у твою глухоту кожним окличним знаком. Зупиняє поквапливість твою легку кожної крапки благанням. І випитує сутність твою людську кожним знаком питання. Хто ти? Який ти? Навіщо? Звідкіль? Неминучою долею будь. Як солекоп добуває сіль, кожен рядок здобудь. Ти ж тільки вдумайся: перед тобою иепрочитана книга — жіпка. Якою радістю і журбою світиться кожна сторінка!"
Пе стрибай поперед батька в пекло, кажуть у Веселоярську. Тим часом самовпевпепий автор, нехтуючи пе тільки народною мудрістю, а й законами романної композиції, то заскакує наперед, то відбігає пазад, так ніби роман — цс не літературний твір з точно виважеппми, вивіреними іі допасованими частинами, а примітивна сільська гойдалка, яка тримається па саморобних лобових вервечках, на чесному слові й на некоитрольовапому молодечому завзятті. Де ще та Дашунька, де ще події з її участю, а вже покплув автор своїх героїв, злочпппо забув їх у найтяжчу хвилину їхнього життя і взявся описувати цю, скажемо прямо, випадкову для Воселоярська дівчину.
Ну, так. Весілля описувати потреба відпала, бо тут газета випередила автора, і читачі вже бачили, що з того вийшло. Та хоч що там було, хоч навіть село вже перейменоване па Веселоярськ і тепер виправдана буде нарешті назва цієї балаканини, все це не знімає з автора обов'язку повернутися до того найтяжчого для Гриші дня, коли Котя розписувалася з Безтурботним, і того дня, коли почалося Котине весілля. Тут мимоволі згадується глибокодумна сентенція доктора Варфоломія Кнурця про сучасну прозу* "Сучасна оповідпа проза мас переважно короткий віддих і демонстративно відвертається від світу історичних явищ у бік побутових