— Сп'янів чи осліп? Он бачиш? Та не туди дивишся! Під тим кущем.
Під великим бузиновим кущем лежав великий, літрів на десять, емалевий глек. З довгою вигнутою підкорпето шиєю, з великою ручкою, зверху голубий, всередині білий.
— Впізнаєш? — спитала Котя.
— Кого?
— Кого-кого? Та глек же!
— А-а... Звідки ж я можу?..
Чи вона сміється, чп просто знущається? Припровадила його сюди, щоб морочити цим глеком. А може, натяк? Мовляв, нічого не вийде з твоїх залицянь, розіб'ємо глека? Але цей глек цілий і, видно, такий міцний, що й трактором не роздавиш.
— Несвіжих цей глек, той, що з золотом,— граючи очима і всіма (Грпшиппми, ясна річ!) нервами, подбало пояснила Котя.
— А ти як це зпаєш?
— Тю па тебе! Та весь Світлоярськ зпає про цей глек! Вже років з тридцять тільки й говорять, що про золото та про глек.
Все ж таки Гриша, незвая"аючи на свою закінчену середню освіту, училище механізації і загальну технічну обдарованість, ніяк пе міг пов'язати все докупи: Котю, себе, глек, золото і Несвіжого Івана Івановича. Він шурхотів піском, сипав його з-під ніг у спокійну тиху воду, крадькома зиркав на Котю, що на тлі розквітлої бузипи була ще привабливіша, ніж завжди, і не знав, що ж далі казати. Знов про цей глек і про золото? А Коті кортіло, щоб віп розпитував, цікавився, вона штовхпула Гришу, зачепила його плечем, тоді стегном, тоді відскочила і вдарила поглядом. Ну ж бо, ну!
— То його як?.. Може, під час війни викопали? — спромігся на здогад Гриша.
— Під час війни? Коли в Несвіжого "Москвич" з'явився?
— Ну... недавно.
— А за що він його кушів?
— Заробив грошей і купив. Чи я знаю?
— На вагарюванні хіба що вкрадеш, а но заробиш! Рекордист це золото знайшов! Під водою. З аквалангом тут плавав цілий місяць.
— Рекордист? З аквалангом? Та на його ннку ніяка маска не налізе!
— Налізла! І знайшов!
— Чому и" він не викопав, поки не залпвало тут водою?
— Не міг знайти. А тут водою вимило глек, віп і побачив на
Дні.
Нарешті Гриша збагнув, що з нього насміхаються відверто й послідовно. Вимило водою! Ну, що може вимити оця стояча, оця навіки .мертва вода, оця нетеча, оце болото? Замулити навіки — так. Заховати від людських очей всі спогади, людську пам'ять, всю історію Карпового Яру — тац. Але вимити глек, повеп золота, покласти його на дно перед очі Рекордиста-аквалангіста?
— Хто це тобі голову морочив такою байкою? — вл"е трохи розізлено спитав Гриша.
— Рекордист Іванович.
— Рекордист?
— А ти ж думав! Думав, тільки ви з своїм Самусем... Рекордист і показав мені цей острів і цей глек... І все розповів, як було.
— Може, віп і фашистської трави тут насіяв, твій Рекордист?
Але вона не звернула уваги на оте розпачливе "твій", спокійно знущалася далі:
— Хотів зі мною одружитися.
— Хто? — крикнув Гриша.— Хто?
— Рекордист Іваповпч. До батька приїздили вони з Іваном Івановичем. Цілий вечір сиділи. Показували золото.
— Тобі показували?
— Навіщо воно мені? Мама бачила. Думали так: державі здати — чверть їм буде, а продати валютчикам — тоді все їхнє і мож-па цілий колгосп купити, але можуть до суду. Та й четвертини вистачить. Вопи хотіли купити оту машину, що в землі дірки провірчує.
— В землі дірки?
— Ну, от як стовпи ставлять — бачив? Тепер люди садки розводять, під кожне дерево треба ямку. Копати довго і важко, а машина дпрк — і вже. Як дірка, так і троячка. За день сто дірок — от тобі й триста. За місяць дев'ять тисяч. За рік сто тисяч. Десять років — мільйон. Отака машина. А тільки приватним особам її по продають, вони й хотіли, щоб для лісництва купити, а дірки вертіти — для себе. Ну, і щоб я пішла за Рекордиста.
— А ти? Що ж ти?
— Хіба я з цими про це говорила? Батько порадив їм купити краще "Волгу". "Котя моя,— каже,— на "Волзі" любить їздити". Bonn ото й купплп. Але "Волги" їм не продали, бо не передовики виробництва. Це якби тобі...
— Та я тобі й "Волгу", й що хоч! — аж задихнувся Грпша.
— Відчепись ти з своєю "Волгою". Що я тобі? Ти ж бачиш, золотом Рекордист спокутував!
Отак з нашого трикутника несподівано утворився чотирикутник, і найстрашніше в ньому було те, що таємничіш і навіть, сказати б, злочинний. Хоча вся історія про золото могла бути вигадана Рекордистом від початку й до кіпця. Для виду віп міг роздобути десь акваланг і порпнутп перед Котею, тоді привезти сюди па острівець емалевий глечик, иозичившп, а то й поцупивши його, показати дівчині... Все це так, але як же Грпша міг не помітити Рекордпстових залицянь? Така неприпустима, просто злочинна втрата ппльпості! Ганьба, ганьба!
— Як же я міг не знати про Рекордиста? Коли це він до тебе? — простогнав Грпша.
— Багато дечого ти що не знаєш! — засміялася Котя.— Думаєш, тільки Рекордист? Ще дехто...
— Дехто? Хто ж саме?
Чотприкутпик перетворювався па багатокутник, який наповзав на Гришу темною стіною, мов ота чужинська рослинність.
— Хто? — прошепотів Гриша, страждаючи безмірно. Та що дужче він стралщав, то більше сміялася Котя.
— З почуттями люди,— лукаво блиснула вона своїми чорними очима.— Не те, що ви з Самусем.
— Ти... мене з Самусем?
— А ви ж однакові. Той тільки жере з батьком та щипає мене за литки, а ти зітхаєш.
— Ну, зітхаю. Так це ж почуття! Чого тобі ще треба?
— А я там розберусь у твоїх зітханнях? В словах почуття — от де!
— В яких же? І що тобі слова? Я па тебе... молитися... На коліна...
— Відчепись ти зі своїми колінами! Молитися! Теж мені вигадав! Ще мені богів пе вистачало.
Щусі, як усі діти природи, були в душі анархістами. Ні богів, пі царів! А від анархізму до тиранії — раз ступнути. В Коті прокинулася тиранія, що визрівала в Щусях цілі покоління, і жертвою цієї тиранії мав стати Грпша, але добродушність заважала йому помітити своє незавидне становище, і тільки тут, на клятому цьому острові, здається, щось почало роз'яснюватися. Але закохані сліпі, як кошенята. А Гршпа до того ж був закоханий у Котго якось, сказати б, розмапіжено. Самусь був практичний, швидкий і нахабний, та й то не здобув Котипої прихильності, а з Грнши-ною мрійливістю в цієї незбагненної дівчини можна було заробити хіба що отаку поїздку на цей новітпій острів скарбів. Тепер Гриша міг би нарешті збагнути, що циганка Олеля штовхиула його в човен до Коті не для того, щоб надати йому відчутну перевагу над Самусем, а тільки для знущаппя. Ллє заслінленість паралізувала йому всі мозкові центри, і віп тепер думав тільки про те, як би вибратися мерщій з цього клятущого острівця, сподіваючись, що за його межами Котя коли й пе етапе приступпішою, ніж була досі, то принаймні позбудеться своїх тиранічних настроїв.