Тепер дідове (а для Рекордиста прадідове) золото перейшло в область мріянь і футурології. Іван Іванович годинами, загинаючи пальці, міг вилічувати, що б вони купили за те золото, а Рекордист і собі загинав пальці й поплямкував губами, вишепочуючи ватаєні мрії, аж поки спохоплювався:
— Що ви ото про золото та про золото? Я он з суддею Верещакою рибу ловив та розпитував, то знаєте, що він каже?
— А що він може казати? Аби хто знав, а то ж ніхто-піхто...
— Суддя каже, що все, каже, що в землі, каже, належить державі. Чи то дорогоцінні метали, чи то черепок, чи деревина, чи залізяка, чи мертвяк. І всі скарби тож. Кики-брики!
— Як то державі? А коли я знайшов? Коли викопав?
— Здати державі — і чверть вартості твоя. Не здаси — кримінальна відповідальність. Кики-брики!
— І за дідове золото — мені суд?
— Дідового нема. Нічийого исма. Все державне.
— Ну, гаразд. Хай четвертина. Л на четвертину, ти думаєш, мало можна б купити?
І починалися підрахунки хоч і з відповідними зниженнями, але однаково з таким розмахом, що не спився навіть світлоярівському бухгалтерові. Іван Іванович купався в солодкпх мріяииях, а Рекордист привчився багатіти думкою, і з часом це стало для нього ніби своєрідним наркотиком. Вій навіть приставав до батька:
— Тату, а що, коли б ми справді відкопали отого емалевого глечика?
Тож пе дивно, що, почувши про дванадцять "Королев Марго", Рекордист Іванович першим у районі змикитив, скільки б можна заробити на цьому ділі, якбп заволодіти всіма дванадцятьма примірниками. Куди там тому дурному золоту!
Але до взяти стільки макулатури?
53
Макулатурою в сільській (як, до речі, і в міській) місцевості можуть стати: старі газети, непотрібні квитанції, задавнені бланки звітності, списані учнівські зошпти, торішні підручники (бо ж однаково їх щороку передруковують, витрачаючи па це половину наявного в державі паперу), збережені ще з XIX століття любовні листи (бо в двадцятому ніхто вже їх пе пише), твори декого із сучасних письменників (прозаїки тут набагато корисніші, бо дають більше паперової маси), окремі книжки, а то й зібрання творів класиків, бо які ж класики можуть зрівнятися з "Королевою Марго"! Все це Рекордист знав, бо метався по району не даремно, а придивлявся, вивчав життя, набирався досвіду. Ще зпав він, що ніде не знайде стільки паперу, як на обчислювальному центрі, який відкрили в районі для точного облікуваппя того, що могло б впрости. Обчислювальний центр просто пожирав папір! У колгоспних конторах сиділо тепер не по двоє й по троє бухгалтерських працівників, а чоловік по дванадцять, і всі писали день і піч, заповнюючи тисячі рубрик на величезних відомостях, яких вимагав обчислювальний центр.
Рекордист рвонув на обчислювальний центр, переморгнувся з одною-другою дівчатами-онераторами, вже мовби й домовився, тоді їідскочпв па районну базу макулатури, з директором якої пе раз пили "фірмову" у Вусті-Чухалки, але там його ждав удар: ніяких паперів з обчислювального центру на макулатуру не приймали!
— Та чому ж? — здивувався Рекордист.
— Сказано: прогрес, а хто проти прогресу — до відповідальності!
— Ти не бери на себе, я звалю тобі грузач отих стрічок їхніх відомостей — ти й не побачиш. Видай мені талони — і кики-брики!
— І талонів не дам. Сказав — заборонено! Чи тобі сказати, хто заборонив? Інтересуєшся?
— Чилі я інтересуюсь — я сам зпаю. А вже КОЛИ Я надумав, то допнусь! ТИ ще мені видаси всі мої талони!
І Рекордист, порушуючи звичай, за яким він на "Москвичі" їздив тільки в неділю, бо всі будні відводилися па безперервне миття машппи Іваном Івановичем і його Мапькою, пересів з мотоцикла па "Москвич" і рвонув уже пе по своему району, а по сусідніх, об'їздив, здається, районів зо три.
А потім віп кілька днів ппряв на базу макулатури грузовики паперу, талонів зібрав уже на цілу бібліотеку "Королев Марго", та, коли з'явився за ними до свого земляка Івана Безтурботного, той підняв його на сміх.
— Ти газети читаєш?
— А я радіо слухаю. Що мені твої газети?
— По радіо не було, а в рапгазеті прочитав би, що видача на талони за макулатуру худолшіх творів тимчасово припинена. Розподіл дефіцитних книжок бере в свої руки Товариство книголюбів.
— Ге, книголюби! А де ж дванадцять "Королев Марго"?
— Пішли за призначенням.
— Я цього діла так не оставлю,— сказав Рекордист Іванович,— бачили субчиків: книголюби знайшлися! Та я сам он який книголюб! Я до самого судді Верещаки! Я з ним качок бив і зайців... Тут діло темне...
— Слухай, Рекорди,— сказав йому Безтурботний.— 3 Верещакою я теж рибу вудив, і качок бахкав. І одна "Королева Марго" йому перепала. Бо кому ж і давати?
— І без талонів?
— Плюнь ти на ці талони!
— Та я тиждень по всьому району... Стільки макулатури... А нерви? Та в мене тепер розстройство всієї системи на рік, а то й на цілу п'ятирічку!
— Ну, Рекордя, ти мене послухай...
— Та що тебе слухати!..
— Хочеш мати "Королеву Марго"?
— Снилася мені твоя "Марго"!
— Чого ж морочив голову?
— Бо хотів усі дванадцять! Пойняв?
— Усі дванадцять?
— Кнкп-брпки!
— Нащо вони тобі?
— А тобі?
— Я роздав, кому треба.
— Думаєш, я б не роздав?
Безтурботний подивився на Рекордиста з деякою повагою: нарешті в районі знайшовся чоловік, що міг хоч у чомусь зрівнятися з ним. І, головне, обійшовся без славетних плескачів мами Вусті. Видно, карпоярівське повітря має в собі якусь особливу силу. А моясе, там грунти такі, якась радіоактивність?
— Слухай,— сказав Безтурботний,— а коли я тобі дві "Марго" дам? Нікому по дві не давав.
— Нікому?
— Тобі одному.
— Пу, це вже кпкп-брнкп. На талони?
— Я ж сказав: плюнь і розітри. Художню літературу ставити поряд з якоюсь брудною макулатурою? Так дам, без нічого. Як земляку. Л ти мені, як земляк, поможеш... Я б і сам, та не хочу, щоб знали в Світлоярську. Ну, береш? Поможеш?
— Пптасш! Вже як я поможу, то піхто так... Можеш Самуся спитати. Чув про операцію "Чорпий півень"?
— Ото-ото,— зрадів Безтурботний.— Ти Самусеві, а Самусь тобі. Для мене, але через тебе.
— Та ти кажи прямо.
— Треба мені отой великий навіс на механізаторському стані. Комбайновий.
— У Світлоярську?
— У Світлоярську.