42
Щусь-лісник цілий день метався по асфальту мов одурілий, надвечір все ж трохи вгамувався; став своїм "броньовиком" коло батькового обійстя, спокійно покурював, дивився, як божеволіють світлоярівці з своєю технікою, і ось тоді й побачив, яку хитру й велику гру повела його Котя з двома світлоярівськими механізаторами. Найбільшо йому сподобалося, що Котя катається поперемінно з обома, про свинину й лошпину віп теж колись читав у Котляревського і міг би радіти, що вивчеппя української літератури в школі знадобилося і його допьці, і йому самому.
Але коли почалися хихи та хахи, коли стала його Котя впкаб-лучуватпся та вигинатися на мотоциклах і виникла загроза, що пе дотримається вона міри і перед одним із залицяльників вихи-хочуватиме більше, ніж перед іншим, Щусь стривожився й навіть розгнівався і, коли Котя пролітала повз нього, кричав їй:
— Чого розсілася, як попадя! Скантамир ноги докупи!
Може, кричав він ще й тому, що не хотів одкритого конфлікту між Самусем і Левенцем, бо конфлікти Щусь визнавав тільки в сфері господарського життя. А хіба ж дівчина могла належати до цієї сфери? Але Щусь помилився: Котя не тільки не призвела до конфлікту між Левенцем і Самусем — вона якраз погамувала перший тяжкий конфлікт, який неминуче мав між ними статися.
43
Поки відбувалися описані вище і пе до кінця з'ясовані матеріалістичними законами події, в полях все сходило, зеленіло, розвивалося. Українські степи споконвіку були так хитро влаш-
говапі, що в них сходило тільки те, що посіяне, виростало доглянуте, давало людипі користь, отримавши від людини її працю, піт І дбання. Ну, а коли несіяне? Тоді або бур'ян, або гола рілля. Молитви й прокляття господь-бог приймає в усному й письмовому вигляді, реагування ніякого, наслідки відомі, людям самим доводиться шукати винного.
Щовесни між головою колгоспу й агрономом Лисичкою виникала конфліктна ситуація. Зіньці Федорівні конче треба було знати точні види на врожай, а тітка Лисичка всіляко огиналася, викручувалася й відмахувалася і па всі домагання керівництва відповідала гнучкими, мало пе дипломатичними формулами: "Коли зійде, то виросте. А колп виросте, то скосимо. А як скосимо, то й змолотимо. А коли так, то, може, цього року будемо й з хлібом".
Щоб покінчити з таким умовним способом висловлювапь, Зінька Федорівна ставила свого агронома перед правлінням, на яке Ізапрошувано весь актив, приходив і голова сільради Зновобрать, щоб подіяти— на непоступливу Лисичку високим авторитетом, але не помагало й це, знов лунало "коли", та "якщо", та "якби".
А хіба ж влада може триматися на таких непевних формулюваннях!
— Ти, кажеться-говориться, без отих своїх "якбикань" та "ко-пикапь" скажи активові! — погукував товариш Зновобрать.— Бо якби не баба, то була б дівкою, а коли б пе пліш, то й голо б не було. А нам треба врожай. І не простий, а високий. І пе високий, а рекордний, кажеться-говориться.
Ох, як усе ж таки хотілося почути заспокійливі обіцянки, великі надії, тверді запевнення! Якби сила та воля, то дядько Зново-ібрать заборонив би в школі вивчати умовну форму на уроках мови, [але, па щастя, віп не знав про існування такої граматичної категорії, тому в своєму громадянському обуренні до школи по дохо-[див, обмежуючись тільки тіткою Лисичкою, а з тієї — яи з козла молока: "Коли зійде, то виросте..."
Хоч на мілкому томись!
Але це тільки в сфері, сказати б, словесній. Коли ж до діла, то тітка Лисичка днювала й ночувала в полях, придивлялася й прислухалася до землі, ласкаво доторкувалася долонею, тулилася що-ікою. Може, чула вона, як кільчиться в землі набубнявіле зерно, як спалахує зеленим тендітним вогником наросток, помічала, як простромлює бархатисту поверхпю поля перший ніжний снисик нового життя, в найщільпішій темряві помічала, як народжується на крихітній рослинці перший її листочок, і готова була поцілувати той листочок, а за ним обціловувати всі-всі.
І Поеми писати б про таку жінку, а про неї навіть пісні не було. Допитувався автор у свого знайомого поета-піспяра, чому той досі не добрав слів про тітку Лисичку, бо писав же колись і про Олепу Хобту, і про Марка Озерного. Але поет не захотів і слухати. І — Що-о? Пісню? Як премії, то, звісно, комусь, а як пісні, то
Імені знову писати! Хай самі й пишуть!
і
Читай і смійся!
Тітка Лисичка без пісень обійдеться. Коли треба, то заспіває "Забіліли спіги", а то послухає по телевізору "А моя любовь, быть может, ждет меня в двадцать первом веке...". А так — вона вічно в полі, там її пісні, сльози, радість, смуток, там усе життя, а поля — мов діти, ніби папвища поезія, неначе найскладніша наука. Бінарні опозиції, взаємодія контрастів у межах не району, не колгоспу навіть, а того самого поля: сухе й мокре, холодне й тепле, жирне й пісне, чисте й скаламучене, веселе й меланхолійне. Чи можуть бути поля веселі й меланхолійні? Спитайте тітку Лисичку.
Секретар райкому Степан Михайлович їде туди, де сходи най-буйніші або нічого пе зійшло, для нього між цими двома полюсами цілий район і все життя зосереджується — так він і мотається; голова колгоспу так само б'ється тільки між крайніми протилежностями. А як же агроном? Ие поля в їхній протилежності, в їхпій неоднаковості й навіть у ворожому протистоянні іноді, а кожна латочка, кожен клаптик, кожна грудочка — у самому серці. Де І посіяли в холодне, й зерно запліснявіло, де вимокло, де вивіяло вітрами, де виїли жуки-шкідпики, де зжер луговий метелик, де ВИ-1 топтано, виїжджено безжальною технікою і бездушними тракто-' ристамп, а в агронома болить серце за кожен корінчик, і земля стогне, плаче, скаржиться від болю; а коли радість,— то співає земля, мов орган, виграє, мов космічні оркестри, і тітка Лисичка, не думаючи, навіть не відчуваючи, вже мовби пускаючи в дію так звані нижні шари мислення, зненацька сягає вершин знання, за якими розкриваються їй велика істина й надія: ось вона тут, серед цих полів, вона вічна й безсмертна, вона пе може й не має права вік ерти ніколи, бо ніхто не посіє так, як вона, і ніколи не проросте без неї оце благородне зело, дикі трави проростуть і несіяні, а добрі злаки, які годують людство, не проростуть, не виростуть, не дадуть плоду, коли не буде на світі її самої, її рук, її невсппу-і щості.