Левине серце

Сторінка 52 з 104

Загребельний Павло

— Либонь, підвезеш?

Він зозла хотів рвонути з місця, але педаль муфти зчеплення конструктор вмістив чомусь далеко лівобіч от тракториста, саме там, де тепер сиділа Роксоляна. Хлопець наосліп, завченим рухом послав ногу до педалі, але натрапив на Роксолянипу литку.

— Ти мені заважаєш! — крикнув він.

— То ж чому? — засміялася Роксоляна.

— Ноги твої. Там педаль муфти! — намагався він пояснити.

— То що я мушу? Прибрати ноги?

От життя: селекціонери виводять гібридну кукурудзу, в якій може сховатися жирафа — не те що хтива жіночка, конструктори втуляють педаль саме в той закуток кабіни, до може опинитися кохана дівчина або ж така причеплива молодиця, і тоді спробуй туди прорватися!

— Посунься! — звелів сердито Гриша. Але Роксоляна витлумачила його веління в свій спосіб: не відсунулася далі, а присунулася ще ближче. От що таке неточність термінології!

Вискочити з кабіни й утекти Гриша не міг, бо це було однаково, що полишити зброю на полі бою. Пригортатися з цією окаянною молодицею теж ніяк пе випадало.

Хоч з шапки вбийся!

Зціпивши зуби, червоний від сорому й злості, віп усе ж витиснув зчеплення, увімкнув передачу і погнав чимдуж до силосних траншей.

! "Ну, більше ж ти мене не впіймаєш! — мстиво думав Гриша, Імовчки відбиваючись від Роксоляниних штурмів.— Досить з мене! |Нароксолянився по саме нікуди! Ох і нароксолянився ж!.." і Треба сказати, що Гриша не вельми поспішав з справами дорослими, може, несвідомо й далі тяжіючи серцем до світу дитинства, може, пам'ятаючи давню хліборобську істину, що раппя веера — безплідне літо, а може, сподіваючись зустріти дівчину, та-Іку ж добру й лагідну, як він. Коли б Роксоляна не була заміжньою і не відзначалася безсоромністю, то, може, й заспокоїлося б чисте [Гришине серце від близькості з нею? Але вопа тільки налякала Хлопця і кипула його туди, де ніякого добра для нього не було. Наткнувся одразу на довготривалу вогневу точку, на фортецю з круговиді обстрілом, на чорта в спідниці. Гриша иеминуче мав потрапити в той необмежений розряд чоловіків, який визначається словом "жертви", бо перед жіночими чарами ще не зміг вистояти жоден з представників цієї мужньої половини людства, починаючи від Адама і мудрого царя Соломона, кінчаючи дядьком Обеліском і Самусевим Давидком, який па свою голову привіз Рок-соляну аж з-під Карпат.

Котя не належала до сучасних дівчат жодною рисочкою! Коли Гриша все ж наважився (вже пізньої осені, коли закінчили копати буряк і техніку затягли на механізаторський стан) зазирнути до дитсадка, Котя зустріла його по те що без захвату, а мало не вороже:

— Чого це ти?

, — Зайшов поглянути, як ти виховуєш підростаюче.

— Роксоляни мало — дивитися?

— Та що ти, Котюі Це ж плітки!

Він почервонів, пе радий був, що прийшов сюди, боявся звести очі—чи не чує хтось Котинпх слів про клятущу Роксоляпу. І хоч би ж тобі що було!

— Порозставляй он стульчаки! — звеліла Котя, так ніби Гриша був тут нянею.

В кутку кімнати безладно звалені були різнобарвні емалеві стульчаки. Мабуть, з півсотні.

— Навіщо їх розставляти? — подивувався хлопець.

— Дітей після обіду садовимо. Перед сном.

— Усіх садовите?

— Усіх.

— Не коли хто захоче, а отак — організовано?

— Жди, поки хто захоче! Розставляй!

Ну виховання! Гриша, ясна річ, не знав ні дитячого садка, ні емалевого стульчака, пі примусового сидіння й надимання. Він хотів поспитати Котю, чи у всьому з дітьми ведуться так суворо, як з оцим пообіднім висиджуванням на стульчаках, але вчасно стримався, збагнувши, що наробить собі лиха.

— Кінчасш роботу пізно? — спитав.

— А тобі що?

— Ну, тепер рано темніє. А я тут поряд, на етапі. Міг би тебе провести до ліспицтва.

— Сама втраплю.

— Та й багнюка он яка.

— Чи па руках понесеш?

— А що?

— Відчепись із своїм носінням! Батько машиною сьогодні забере.

— А завтра?

— Завтра буде видно.

...Машина в Щуся була така, як і ряба худоба: на сміх людям, але з прихованими хитрощами і придбана теж не без втручання циганки Олелі. Кузов од старого "Москвича" ще найпершого випуску, але мотор і ходова частина — не інакше як з броньовика, бо машина долала будь-яку багпюку, впбпралася з найглибших снігів, з низини, де містилося лісництво, Щусь видобувався нагору до Світлоярська з такою легкістю, ніби й не на машині, а вертольотом, отих страшних п'яти кілометрів, що відокремлювали Світлоярськ і не від шосе, а від усього світу, для Щуся просто не існувало,— і всо завдяки його машині. Вона ніколи пе ламалася, працювала на бензині всіх марок — од найнижчої до найвищої, мабуть, могла б працювати й на мазуті, навіть на дьогті, гаража для неї Щусь не будував, цілорічпо стояла вона під відкритим небом, узимку, коли вночі винадав надто великий сніг, лісник часто не міг знайти, в якому заметі зарито його транспортний засіб, але відкопана машина бадьоро заводилася і готова була долати всі ймовірні і неймовірні перешкоди. Користувався нею Щусь тоді, коли власники машин зніжених — всіх отих "Жигулів", "Москвичів", "Волт" — дбайливо ховають їх до гаражів, змащують-пере-мащують, піднімають па колодки, закутують і закушкують. Робив урочисті виїзди із своєю циганкою в гості, в райцентрівські магазини, тепер, виходить, возив з роботи Котю.

А що треба механізаторові? Коли неспроможний одразу знайти шляхи підходу до дівчини, то до машини й шукати не треба! Гриша нідстежив, коли пізно ввечері Щусь прпгримів на своєму "бро-пьовику" по дочку і вже був там, вже крутився коло машини, виявляючи таку бурхливу цікавість, що помітно було навіть у темряві і навіть такому лінивому чоловікові, як лісник.

— Чого це тп крутишся? — виждавши скільки треба, тобто викуривши довжелезну цигарку і сплюнувши відповідне число разів, спитав Щусь.

— Іптсресуюсь вашим "Москвичем", дядьку Василю.

— Бреши другому! Тебе від твозї техніки та оце потягло б до мого тарантаса?

Г — Дивлюся, що у вас фари пе горять. ' — Без фар дорогу знаю.

— Все ж таки — як без світла?

— Ти й без світла мою Котю побачиш! Інтересуешся, то так І кажи! Залазь до мепе.

І — Л Котя?

— І Котя вміститься. У цій машині це таке вміщалося. Диких кабанів возив!

— Живих?

— Встрелених. Залазь!