; тав як слід, чий же віп. Ллє ось той малознайомий газик випередив комбайн, сивоголовий чоловік, який сидів у машині за рулем, вискочив на стернище, і по тому, що він був однорукий, Гриша впі-знав секретаря райкому Степана Михайловича. Коли комбайн наблизився до Степана Михайловича, той помахав Педанові, запрошуючи його на ходу зістрибнути вниз, і, щойно .той опинився на стерні, чіпко вхопившись своєю єдиною рукою за поручень, застрибав на одній нозі, другою ніяк не потрапляючи на досить незручну приступку. Гриша пригальмував, хотів зупинити машину, але Степан Михайлович заперечливо крутнув головою і вже за хвилю був на Педановім місці і щось крикнув комбайнерові, мабуть, просив, щоб той робив своє діло, а на нього не зважав.
Ситуація: секретар райкому помічником комбайнера! Кому ще таке випадало?
Вони пройшли загінку (Педаи трюхикав слідом, тоді підхопила його машина, яка повернулася з току по гречку), Степан Михайлович зістрибнув па землю, покликав за собою Гришу, Гриша передав комбайп Педанові і теж зістрибнув упиз па червонясту, майже інопланетного кольору стерню, хоч, правду кажучи, стерні тут майже не було, так, їжачок якийсь, бо цо йоло косин Гриша, а він намагався брати при самій землі, як учив його завжди Безкоровайнпй.
Вони пропустили комбайн трохи вперед. Степан Михайлович спитав:
— Втрати як?
— Та стараємося, щоб поменше. Хоч гречка й вимолочується не дуже. Зав'яла, чи що.
— Освоївся вже на комбайні?
— Та освоївся, а от з простоями не освоюсь, мабуть, ніколи. У нас тільки Самусь не стоїть. У нього новий комбайн. Коли й летить якась деталь, можуть у іншого зняти, а Самусь не стоїть.
— Як ти вважаєш — цс порядок?
— Ну який же порядок!
— Я теж пе вважаю.
— Не вважаєте, а таке робиться!
— Не все можна знати, хлопче, далоко не все.
Коли такі заяви робить секретар райкому, відверто зізнаючись у пеповній поінформованості, Гриша вирішив збільшити його поінформованість і розповів Степанові Михайловичу про "геометра", про маму Сашку, про свій намір виплатити "геометру" свій борг, про суддю Верещаку, передбачливо змовчавши про ружжо і про свою пораду судді щодо касторки.
— Суддя правий,— сказав Степан Михайлович.— Нема такого закону. Та й по треба. Цих барбосів треба б інакше вчити. Шкода, піхто пе вигадав, як саме.
— Чому ж не вигадали, Степане Михайловичу?
— Ех, Гришо, дорогий хлопче! Багато ще нечисті на землі. А ти не зважай. Роби своє діло і будь людиною. Це головне.
Він обійняв Гришу своєю одною рукою, пригорнув, глянув голубими очима тепло-тепло, аж Гриші зашпигало гі носі. Може, й ваплакав би, та підійшла Зінька Федорівна-
36
Удари долі були поодинокими тільки в давні часи. В нашому я; суперечливому світі вони щедрі аж до марнотратства. Скажімо, твій комбайн простоює тому, що з нього зняли деталь, яка зламалася в Самуся, але долі й цього видається не досить, і вона насилає на тебе ще Самусевого брата Давпдка, точніше, й не самого Давидка, а його молоденьку-молоденьку дружину Роксо-ляну.
Давидко привіз її до Світлоярська взимку аж з-під Карпат, з якогось Рогатина, про який ніхто й не чув, навіть Одарія Трохи-мівна, попрн всі її знання географії. Давпдко метався до Львова по якісь матеріали для районної сільгосптехніки, там заскочив і в той Рогатип, миттю назирив собі гарну дівчину, підхопив її на машину — ось і жінка, радуйсь-веселися!
Роксоляпою її прозвали в Світлоярську, хоч насправді була Мирослава. Була —то й будь, а тут зватимешся по своєму норову. Норов же виявила через три дні.
Пішла по Світлоярську в якомусь побачено безсоромному розкиді ніг, наставляла на кожного молодого чоловіка маленький носик свій, розтуляла гарні рожеві губенята, високо скидала тонкими брівками:
— Оце такий ваш степ? Пхи! А я з Рогатина, звідки й Роксо-ляна. Не чули про Роксоляну? Таж вона стала туроцькою султаншею! Була дружина Сулеймана Пишного. Уся Європа їй до ніг падала.
І йде собі далі, а ногами так "роксолянить", що не дай і не приведи, і не хочеш, а очі слідом летять.
Давпдко по дуже переймався своєю молодою жінкою, він був чоловік зайнятий, головне — привіз, мав у себе вдома, а далі хай воно йде, як ітиметься. Може, через чоловікову неувагу, може, через нудьгу, а може, й з інших причин, але Роксоляна накинула оком па молодого золоточубого комбайнера Левенця. Коли яс почула самусівські глуми про левине серце Гришине, то тут уже й геть загорілася, уявивши себе бодай па день чи па якусь там годину володаркою такого незвичайного хлопця.
Вона докладала відчайдушних зусиль, вистежувала кожен Гришин крок, вдосвіта, коли траплялося заскакувати йому додому змінити сорочку, Роксоляпа неодмінно наверталася йому на очі напівголого, лювби щойно вискочила з постелі й вигулькнула за хвіртку подивитися, хто там так рано пригримів мотоциклом. Коло комбайна жінкам робити було нічого, але Роксоляна знаходила привід побувати па полі, де косив Левенець, бодай раз чи двічі. Іноді наїпть зривала свого Давидка від братового комбайна і ходок дві-три примушувала робити до Гриші, сама сидячи в кабіпі біля свого недогадливого чоловіка.
Все марно! Бо хто б же спромігся простежити коясеп найпепо-мітпішпй вчинок Роксоляпи, зв'язати все те докупи, та ще й прив'язати до такого безневинного хлопця, як Гриша, навіть за умови, що він (цілком теоретично й умоглядно!) мав левине серце? Самому Гриші й не снилося, щоб за ним упадала заміжня (хоч і молодша за нього) жінка (хай і з гарненьким носиком), бо коли й випадала йому в житті хвиля спрямувати свої думки на затасно-високе (а таких хвиль назбирувалося дедалі більше), то летіли вопи не через дорогу до садиби Самусів з їхньою Роксоляною, а до Щусе-вого лісництва. Але думки ці були мов струм невисокої напруги, який пе може подолати опору дротів і губиться при передачі па далекі відстані. Думки хоч і летіли, але піяк не долітали. Потрібен був поштовх, підсилювач, може, додаткове джерело енергії, а то й просто випадок.
Нікчемність подій може іподі доходити до анекдоту. Читай і смійся.
У самий розпал жнив, коли соицо псюго немилосердіш, коли на комбайні все шкварчало і мало не тріскався од пересихання навіть бочонок з водою, коли важке пшеничне зерно било в усі комбайнові решета з такою силою, ніби то були золоті зливки, і під кінець дпя Гриша починав одчувати те безупинне биття всім тілом, він давав Педаяові пройти загінку, а сам бігав до близького топила, щоб обкупатися і хоч трохи струснути з себе втому і напруження. Вопи косили коло топила вже третій день, назавтра мали переїздити па нове поле, тому купання Гришине було останнє — власне, й пе кунаппя, а пустощі, примха, хлоп'яцтво, бо який би це серйозний світлоярівець заскакував у воду, рискуючи змити з себе не так красу й силу, як поважність?