— Ось маєш свою улюбленицю! — сказав батько. Тепер уже мати сердито глянула на мене.
— Ну, ну, не починай знов виховувати її! — засміявся батько.-Радій, що вона вже дома, і дай їй спокій!
Мати зітхнула і спитала мене:
— Ти голодна?
Так, я була голодна, страшенно голодна. Я пішла з нею до кухні. Вона мала свіжий російський хліб, і мала топлене масло в бляшанці, і абрикосове повидло. І мала чай.
Мати сіла біля мене. Я помітила, як вона змагається з собою. Вона хотіла бути сердитою на мене, матері повинні сердитися, коли діти тікають із дому. Але я єдина тут могла їй щось розповісти про дідуся й бабусю, єдина знала, як їм ведеться. Якби вона почала мене лаяти, читати мені мораль, то нічого не довідалася б.
Я тихо, покірно, як і належить провинній дитині, спитала:
— Розповісти вам щось про дідуся і про бабусю? Мати поклала край змаганням у своїй душі і сказала:
— Так, розповідай!
Я розповідала багато й довго, і якщо не завше дотримувалася правди, то тільки на те, щоб матері було весело і приємно.
ЗО
КОРОБКИ З ОДЯГОМ. АЛЬТАНКА, ЗНОВУ І ЗНОВУ. КАСТРУЛЯ З КВАСОЛЕЮ. ЗВІСТКА. П'ЯНІ ОБЛИЧЧЯ. БРИДКІ РЕЧІ
— Коли вам треба вибиратися? — спитала я Людмилу.
— Коли ви від'їздите? — спитала я чистильника уніформи.
— Скільки ви ще будете? — спитала я Івана. Вони не знали.
Колись. Завтра вранці, або сьогодні ввечері, або післязавтра. А може, аж другого тижня.
Я спитала пані Браун. Вона мала знати більше за інших. Вона ж так часто бачилася з майором. Щоразу, коли заходила мова про від'їзд росіян, у неї блищали сльози в очах.
— Баба,— тихо казав тоді Ґеральд і виходив із кімнати. Минуло три дні. Нічого не сталося. Людмилині коробки з одягом
стояли пов'язані в передпокої і чекали на від'їзд. Іван пив із батьком сім разів на день найостанніший раз на побратимство. Солдат Бу-дем-пекти-хліб прийшов іще раз пекти царське печиво й цього разу приніс навіть сушених слив. Майор сидів у кухні, співав щось схоже на "чорніочічорніброви" й вирізував найкращим батьковим ножем дерев'яну ляльку. Ляльці потрібне було волосся. Майор хотів для неї особливого волосся. Ми не розуміли, яке волосся він мав на увазі. Розуміли тільки, що таке волосся конче повинне бути в нашому будинку. Майор почав шукати його і нарешті знайшов. За залізними дверцятами головної труби водогону. Він хотів конопляного волокна і наскубав його з труб. Труби були ущільнені конопляним волокном.
Пані фон Браун була дуже зворушена тим. Мати ні. Вона боялася, що труби почнуть протікати. Я була сердита, що майор вирізував ляльку для Гільдеґард. На пам'ять.
— Я тобі віддам її, як він поїде,— сказала Гільдеґард.
— Я не хочу її,— заявила я. Бо справді не хотіла тієї ляльки. Лялька була не дуже гарна. Мене тільки зачіпало те, що майор
морочиться не для мене.
Старий Вавра захворів. Він лежав у альтанці, важко дихав і кашляв. Мати опівдні носила йому юшки, а Брауниха ввечері локшини. Здебільшого Вавра не їв ні локшини, ні юшки.
Архангел прийшов довідатися, де тепер, властиво, ховають мертвих, чи вже діють похоронні заклади й таке інше.
— Смерть діє завше,— пояснила йому мати.
До речі, Архангел і далі ходив перебраний на стару бабу. Мабуть, він пив забагато вина. Ангел був брудний, багато брудніший за нас. І, власне, був тепер досить привітний. Але ми ворогували. Байдуже, чи Ангел був дуже привітний, чи не дуже, від цього ніщо не мінялося.
Ґеральд розповів мені про свій новий план. Він хотів побудувати в лісі хижу з гілок і листя. Я пообіцяла допомагати йому. Але не допомагала. Здебільшого я сиділа в альтанці. Чекала Конового повернення. Не те, щоб я багато думала про нього. Просто любила сидіти там — на Коновому ліжку, загорнена в Конову ковдру, дивилася у відчинене вікно, бачила, як Ґеральд вистрибує по подвір'ї, як Людмила пере панчохи, як перешіптуються сестра з Гільдеґард, чула, як лається Архангел, як сміється майор, як кричить Іван. Часом також чула, як мати гукає мене. Сердилася, коли хтось заходив до мене в альтанку. Я поклала собі перебратися назовсім до альтанки. Мати була проти. По-перше, взагалі, а по-друге, вона пояснила:
— Нема чого вже перебиратися кудись. Ми вже тут довго не будемо!
Я крикнула, що мені тут дуже добре житиметься самій, без нікого. Я варитиму собі в Коновому казані кращі страви, ніж маю їсти в матері; спати на Коновому ліжку мені буде багато краще, бо я там не чутиму, як скрегоче зубами й сопе сестра. І враз серед того крику я збагнула, що сказала мати. Нема чого перебиратися кудись, сказала вона, бо ми вже тут довго не будемо. Що це має означати? Яка дурниця! Страхітлива дурниця!
— Я залишуся тут назавжди! — мовила я.
— Відкупиш у старої Браунихи віллу? — спитала мати.
— Ні,— сказала я,— не відкуплю, бо не маю грошей. Але ж вона не може викинути нас на вулицю, вона ж тут не живе вже. Вілла тепер належить нам, і Ґеральдові, і Гільдеґард, і молодій Браунисі, звичайно, також!
— Якби ж то! — сказала мати.
— Стара Брауниха повернеться,— мовив батько.
— А як її вже немає живої? — спитала сестра.
— То віллу хтось успадкує,— усміхнувся батько — Але напевне не ми!
— Коли майор з Іваном стануть у хвіртці і скажуть "нет", то люди, що успадкують віллу, не зможуть зайти сюди!
— Ти дурна, дурна як пень! — захихотіла сестра.
Я пішла до пані фон Браун. Вона була в кухні, перед нею стояла велика каструля з водою. На дні каструлі була гладенька руда квасоля, а на воді плавала зморщена. Брауниха пояснила мені, що та зморщена квасоля зіпсована і її стає дедалі більше. Місяць тому в каструлі плавало щонайбільше три квасолини, а тепер уже плаває десять, а наступного місяця їх напевне буде з двадцять.
Мене квасоля не зацікавила, я виловила одну зморщену з каструлі, здерла з неї шкірку, витягла кільчик, а решту розкришила.
— Чи стара Брауниха жива? — спитала я, розкришуючи квасолину.
— Напевне жива,— сказала молода Брауниха,— така, як вона, й за сотню перескочить, такі люди живучі!
Отже, ніяких спадкоємців не буде!
— А стара повернеться й житиме тут? Молода Брауниха здвигнула плечима.
— Мати казала, що ми скоро виберемося звідси!
Я чекала, що вона скаже: "Та ні, де там!"; або: "Ви повинні лишитися тут!"; або: "Про це й мови не може бути!" Брауниха кивнула головою.