Ми їхали по Нойвальдеґерштрасе то правим боком, то лівим. Але це нічого не важило, бо ж, крім нас, на вулиці нікого не було. Раз ми ледь не зачепили стіни ліворуч, а вдруге — дерева праворуч.
Солдатам це подобалося. Біля повороту на останній зупинці трамвая Іван зробив щось не так. Авто стишило хід, стало, сіпнулося, знов стало, ще раз сіпнулося й остаточно зупинилося.
Іван знову й знову пробував завести його, мабуть, чи не з десять разів, а заводячи, стиха лаявся:
— От зараза, ну й зараза ж!
Та оскільки його лайка не допомагала, ми вилізли з авта, лишили його серед дороги й пішли далі пішки. Спереду Іван і я, а за нами солдати. Вони кричали хором: — Рятувати папу, рятувати папу!
У вартівні перед дверима стояв добродушний і палив цигарку. П'яний сидів біля столу й вимахував руками, а біля нього стояло двоє солдатів, що прийшли їм на зміну. Видно було, що вони тверезі. Один тримав у руці якийсь папір, а другий схопив за руку батька. Батько говорив російсько-німецько-російською мовою, говорив про майора, раз у раз показував на папір і за кожним рухом вимовляв щонайменше десять разів слово "майор".
Папині рятівники на чолі з Іваном зайшли до вартівні.
Я лишилася надворі й дивилася у вікно.
Іван став між солдатами, що прийшли на зміну, і батьком. Тепер у батька обидві руки були вільні, бо солдат із нової зміни тримав тепер за руку Івана, показував йому папір і пояснював, що той майорів папір пса вартий, бо майор пхає свого носа у чужі справи, їх вирішують інші, а не він.
Іван зацікавлено глянув на папір, уважно прочитав його. Ззаду на нього налягали солдати. Кожен хотів поглянути на папір. Кожен простягав по нього руку. Солдат із нової зміни не хотів нікому давати його. Та Іван вимагав, щоб той віддав папір. Хоч ця справа не входила в коло Іванових повноважень, але він на військовій драбині стояв десь вище за вартового, і той врешті все-таки віддав йому папір. Іван зібгав його в кульку, засунув у кишеню штанів і заявив, що папір справді нічого не вартий, а тому він більше не хоче й дивитися на нього. П'яний запротестував, вартовий із нової зміни запротестував, другий вартовий із нової зміни почав лаятися. Папині рятувальники оточили їх і, вдаючи нетямущих, почали питати, що взагалі тут діється, а водночас відтискали батька все далі від вартових, поки він опинився поза ними, і врешті відтиснули аж до дверей, даючи йому взнаки, щоб він тікав. Та в дверях стояв добродушний із гвинтівкою.
Батько глянув на добродушного й завагався, не насмілився пройти повз нього. Задній ряд папиних рятівників почав нетерпеливитися, вони давали батькові знак тікати, показували головами на двері. Добродушний утупив очі в стелю, в лампу з блакитного скла з рожевою лілеєю. Батько вибіг із вартівні.
Я зіскочила з підвіконня й помчала за ним, дивуючись, що людина з простріленими ногами, вкритими гнійними ранами, може так бігти, коли треба.
Десь біля тридцятого номера, за вигином вулиці, ми перестали бігти. Тому що вартівні вже не було видно, а ще тому, пояснив батько, що біжучи ми більше впадали в око. Отож далі ми вже йшли повільно, батько відсапувався, накульгував, пітнів. Був уже полудень, пекло Сонце. На вулиці нікого не було.
Батько витер піт із чола.
— Ще добре обійшлося,— сказав він,— той проклятий бовдур хотів відправити мене до міста!
— І що б вони з вами зробили? — спитала я.
— Якщо б вони були ласкаві, то завтра відіслали б додому. А якщо б не були ласкаві, то запроторили б до Сибіру! — Батько засміявся.— Але тепер, тепер я, мабуть, певний, що вони були б ласкаві, а спершу, там,— він показав пальцем назад,— я не був такий певний!
Новому охоронцеві комендатури було, видно, байдуже до свого призначення. Коли ми поминали Атаріяштрасе, він знов стояв на сонці, прихилившись до стіни, і спав. Ми йому не перебили сну.
В Архангеловому будинку ніхто вже не співав. А з Ляйнфельне-рового було чути тільки один голос. В інших будинках також було спокійно.
— Вони потомилися,— сказав батько.
— Та ще ж тільки полудень,— мовила я.
— Вони вже давно святкують. Почали вчора по обіді.
Я спитала, чи росіяни справді вибираються. Батько пояснив мені, що вибираються тільки наші росіяни, а натомість прийдуть інші. Так завше буває. Спершу приходять бойові частини, а тоді обоз. А що таке обоз? Небойові частини. А чому обоз гірший?
-Обоз не гірший,— сказав батько,— а бойові частини кращі. Бойові частини важливіші. Тому вони отримують більше харчів, питва, більше грошей і мають більші права. Зрозуміла?
Я зрозуміла.
— А коли хтось більше має і більше може,— повів далі батько,— то він ласкавіший до інших людей!
Це я також зрозуміла.
— Бойові частини давали нам щось із харчів, бо вони їх мали вдосталь. А обоз не матиме вдосталь харчів, він хотітиме взяти їх у нас.
— Звідки ви так добре знаєте цю різницю? — спитала я —1 скільки набачилися російських солдатів?
— Російських ні,— засміявся батько. Сміх його був зовсім не ласкавий— Але німецьких набачився! — Тоді додав: — А між ними немає ніякої різниці, ніякісінької.
Може, він мав слушність. Мабуть, таки мав. Ми вже були біля нашої огорожі і зайшли у хвіртку. Я спитала:
— А такі, як старшина, у німецькій армії також є? Батько не зрозумів, що я мала на увазі. Я пояснила:
— Ну ось, наприклад, Бренер, це запеклий нацист, але ж він не погрожує десятьом людям автоматом, тому що п'яний.
— Той старшина, те стерво, коли він сидить у Владивостоці чи ще в якомусь закапелку і працює собі бухгалтером, то він тоді також нікому не погрожує,— мовив батько.
— Ви хочете сказати, що Бренер...
Батько перебив мене:
— Я кажу не про якогось там Бренера! Я кажу про всіх. Ет, я взагалі нічого не кажу, а крім того, ти не зрозумієш мене, бо не пережила цього.
Дурниці! Якраз росіян я пережила.
— Я маю на увазі німців, німців у Росії! — Батько відчинив сінешні двері.— Наше щастя, що в російських солдатів така мала відпустка й що вони отримують так мало листів,— сказав він — Небагато їх знає, що діється в них удома, як там буває...
— А якби знали, то що?
— Радій, що не знають!
Мати вийшла з кухні, сказала: "Слава Богу!" — і спитала батька, чи важко було добутися з міста. На мене мати навіть не глянула.