— Негарно красти сигарети,— промурмотів батько — Луже негарно палити крадені сигарети. Та ще гірше мати сигарети, коли інші люди їх уже не мають!
— Ну, от бачиш! — сказала я сестрі й тицьнула пальцем їй у живіт. Батько попросив мене принести з письмового столу шпильку до
волосся. Вона була потрібна йому, бо в нього не було мундштука. Я принесла шпильку. Батько затис нею короткого, ще не погашеного недопалка. Так він міг докурити сигарету до самісінького кінчика, не обсмаливши пальців.
Потім мати покликала нас на вечерю. Сказала:
— Сьогодні ми відсвяткуємо від'їзд останніх есесівців із Відня! На вечерю були смажена картопля, оленяче м'ясо за рецептом
садівниці й абрикосовий компот.
11
СТАЛІНСЬКИЙ ОРГАН. "НАРОДНИЙ ОГЛЯДАЧ"1. МИШІ. ЛЯЛЬКА БЕЗ ГОЛОВИ
Після святкової вечері мати з пані фон Браун заходилися виносити матраци, ковдри й подушки до льоху. Батько носив туди банки з оленями, сарнами та абрикосами і складав їх позад сходів. Перенесли туди й наше жалюгідне вбрання та драну постільну білизну. Надумали собі, що цієї ночі ми спатимем у льоху.
Я була проти. Не хотіла йти до льоху, нізащо. То був ненадійний льох, смішний. Він був під круглою і під чотирикутною терасами. Льох на картоплю й моркву, а не сховок на випадок війни. Такий льох завалила б і четвертина бомби. Крім того, з мене було досить льохів, і надійних також. Я вже надто часто й надто довго сиділа в льохах. Вони смерділи. Вони були холодні. Вони були огидні.
— Ні! — крикнула я.— Ідіть собі, йдіть у той гидотний льох, а я лишуся нагорі!
Та нічого мені не допомогло. Довелося йти в льох. Мати спробувала заспокоїти мене. Сказала:
— Послухай мене, не хвилюйся так. Тепер же йдеться зовсім не про бомби. Росіяни, мабуть, не кидатимуть бомб. Але цієї ночі, мабуть, стрілятимуть.
— Чим же вони стрілятимуть? — спитала сестра.
— Гарматами чи кулеметами, хіба я знаю, чим вони стріляють? —Мати здвигнула плечима.
— Може, вони навіть притягли сталінський орган! — вигукнув Ґеральд.
— Хай Бог боронить, не викликай дідька з лісу,— мовила мати. Бо сталінський орган був найстрашніший. То було щось незбагненне. Ніхто до пуття не знав, яке воно на вигляд. Нібито це була якась велетенська гармата, що мала спереду понад сто цівок. З них вилітали страхітливі кулі, буцімто наповнені голками, клаптиками заліза та іржавого дроту. Кулі, що все дробили й палили.
Отже, вони відіслали нас до льоху. Матраци були тверді. Крізь них від долівки проступали волога й холод. Ковдри були тонкі й кусючі, а ще вони скоро набиралися вологи й холоду.
Льох був обліплений газетами "Народний оглядач". Так само, як наш льох у Гернальсі. І він так само смердів.
Двері до льоху вони лишили відчиненими, а на сходах поставили запалену свічку. Свічка блимала й кидала на склепіння льоху миготливу тінь. Світло мерехтіло на газетах, і я спробувала почитати "Народного оглядача" у себе над головою. Проте літери були надто малі, а крім того, газета була наліплена навспак.
Біля мене лежала сестра. Вона спала і хропла. Вона мала поліпи в носі. Я, скільки пам'ятаю себе, ненавиділа те її хропіння й часом уночі не могла заснути.
Я підвелася і глянула на Ґеральда. Він спав, застромивши пальця до рота. Його ковдра лежала біля нього на долівці. Я глянула на Гільдеґард. Вона лежала біля мене в кутку льоху. Мені було не видно її обличчя. Світло свічки не сягало туди.
— Ти спиш, Гільдеґард? — спитала я.
— Я боюся! — прошепотіла вона.
— Росіян?
— Мишей.
— А тут є миші?
— Не знаю,— сказала Гільдеґард,— кілька років тому, як ми тут жили влітку, то було дуже багато мишей. Ми ставили пастки, але жодної не спіймали.
Я підвелася, принесла свічку зі сходів і поставила її між нашими матрацами. Тепер мені було видно обличчя й одну руку Гільдеґард. Вона тримала в руці якусь чудну рожеву штуку.
— Що то в тебе таке? — спитала я.
— Я завжди тримаю її в руках, коли засинаю,— мовила Гільдеґард і простягла мені ту рожеву штуку.
То був тулуб невеликої ляльки з рожевої фланелі. Вишита рожева цятка на ній була пупом.
— Голова відірвалася,— сказала я.
— Не відірвалася. її ніколи не було,— прошепотіла Гільдеґард.
Я огянула ляльку. Одна нога в неї була довша й товща за другу. Руки стирчали в боки від чотирикутного тулуба.
— Це саморобна лялька? — спитала я. Гільдеґард кивнула головою.
— її зробила моя мама. А що голову в ляльці робити найважче, вона лишила її на кінець. Та потім якраз прийшла телеграма, що тато впав із літаком і загинув. І мама більше не бралася до ляльки. Я віддала Гільдеґард її рожеву забавку.
-Там, угорі, в коробці з-під газового лічильника лежать старі драні рожеві панталони,— сказала я — Ми завтра зробимо з них голову, очі будуть із ґудзиків, а ще матимемо торочки з того шарфа, що його розпустила мати. Вони підуть на коси. Вийдуть як справжні кучері!
Гільдеґард похитала головою і сказала:
— Ні, хай буде так, як є!
Я взяла свою ковдру та свою подушку й лягла до Гільдеґард на її матрац. Так було тепліше.
— Я так боюся мишей,— мовила вона.
— Я одного разу боялася тріщини у стелі,— відповіла я.
— Тут немає тріщин у стелі,— промурмотіла Гільдеґард.
-А миші всі давно поздихали з голоду,— сказала я і загасила свічку.
У дверях до льоху з'явилася моя мати.
Вона спустилася на кілька східців донизу, намагаючись ступати тихо, але східці рипіли. Вона сказала сама до себе:
— Ну, всі сплять, усі сплять.
Тоді піднялася знов нагору й зачинила за собою двері.
-Також добрі,— мовила я до Гільдеґард,— нас поклали в цю темну холодну дірку, а самі лишилися нагорі на теплих ліжках. Це свинство!
— Та ні, вони тільки хочуть, щоб із нами нічого не сталося,— прошепотіла Гільдеґард.
Я знов підвелася, загорнулася в ковдру, поправила як слід ковдру на Гільдеґард і сказала:
— Уяви собі, що їх там нагорі перестріляють росіяни, а ми залишимося!
— Замовкни, зараз же замовкни,— мовила Гільдеґард,— я вже сплю!
12
ТІСТЕЧКА. ШКОЛА ГНОМІВ. ЧОЛОВІК У ТЕМНО-РУДІЙ ШКІРЯНІЙ ШАПЦІ
Коли я прокинулася, крізь вікно в льоху падало світло й малювало на моїй вовняній ковдрі чорні ґрати. Я була в льоху сама. Я схопилася, вибігла сходами нагору й помчала до кухні. Дорогою я прислухалася, чи немає там якихось чужих звуків. Може, чиєїсь ходи? Може, там хтось говорить чужою мовою? Може, хтось стріляє? Може, там росіяни?