...А молодь гуляє! Купало не на жарт розійшовся. Парубки в личаках, а таке витівають, що земля стугонить. Стрибають через вогонь і просто, і перекидьки. Яких тільки викрутасів не роблять! Дівчатам аж за-здрісно. Декотрі й собі плигають, щоправда, скраєчку, й одразу тікають до свого гурту під хлопчачий регіт:
Була на Купала,
Посмалила гали,
Сором, дівко, сором...
Очі розбігаються... Кілька парубків рвуться до Купала. Чуби розпатлані, груди розхристані, аж сорочки змокріли від поту. Одному все ж таки вдалося прорвати коло, але десятки кулаків замолотили по його спині.
— Хлопці, сюди! Скоріше! — заволав він.
Товариші кинулись на поміч. Усе змішалося. Вереск, сміх... Врешті Купало похитнулося, проте не впало. Його підхопили дужі парубоцькі руки і, поки інші стримували натиск дівчат, винесли з натовпу. І як тільки це сталося, боротьба припинилась, гамір почав стихати. Дівчата поправляли намисто, віночки, хлопці зачісувалися дівчачими гребінцями — дружба знову запанувала між ними. На вогнище ніхто більше не звертав уваги. Не підкидали туди нічого і гасити не гасили — повинно само дотліти.
Незабаром рушили до села. Попереду Купало, його хлопці несли по черзі.
Леся і Михайлик узялися за руки й так ішли всю дорогу, то забігаючи наперед, коли там щось траплялося, то відстаючи. Обоє були вражені баченим. Михайлик сміявся, щораз пригадуючи, як хлопці брали берізку. А Лесі все ще бриніли високими дівочими голосами пісні, зринали в пам'яті до ладу сказані кимсь фраза, слівця і ота дідова розповідь про квітку, що може принести людям щастя, бентежили дитяче серце.
Біля крайніх хат зупинилися, і дівчата знов заспі вали:
Жебися нам
Житечко родило:
Всподі коренисте,
Всередині соломисто,
На вершечку колосистої
З дворів виходили господарі.
— Спасибі вам, купалочки! — дякували. — Дай бо' щастячка... на вік довгий!
Звечоріло. Малих почали відправляти додому, проте до Лесі й Михайлика, мабуть, як до чужих, нікому не було діла, і вони вільно могли спостерігати далі.
Ось хлопці знову взяли берізку і понесли до річки.
— Топити понесли, топити! — Невід ь-звідки виринула дітвора, що було поховалася за тинами.
Хлопці майже бігли. Свічки на берізці погасли, віночки пом'ялися, та ніхто того не жалів. Ніби й не було тієї "жорстокої" боротьби на вигоні.
Біля води той, що з Купалом, на хвилинку затримався, але, боячись, щоб не одняли деревце інші, раптом кинув його на середину річки.
Ой купався Іван
Та й у воду упав.
Охо-хо-хо-хо! —
затужили дівчата. А берізка закрутилася, підхоплена потоком, потонула і знов з'явилася на поверхні, махнула, мов на прощання, зеленими вітами.
Дівчата почали гадати. Кожна пускала на воду по два віночки — один для себе, а другий — загаданий на котрогось хлопця, — і гуртом пильнували: коли віночки зійдуться докупи — значить, бути дівчині в парі з своїм коханим... Одні сміялися, інші, кому гадання не віщувало щасливого заміжжя, засмучені верталися додому:
Кладу кладочку вербову:
Час вам, дівчата, додому!
А ти, Варуню, зостанься,
З своїм Іваном звінчайся, —
співали хлопці, чекаючи, поки дівчата кінчать гадання. А ті розсипалися вздовж берега і так захопилися, що навіть до соловейка їм байдуже.
— Ходімо вже, Лесю.
— Ні, ні... побудьмо трошки. Тут близенько, — просить Леся.
Кілька днів після того діти жили під враженням Купала. На Лесине прохання Кароль привіз із лісу кучеряву берізку, і дівчинка убрала її незгірше тої, що бачила в Жаборицях. З комори були витягнуті старі ляльки, і Леся разом з сусідськими дівчатками бавилася коло деревця, наспівуючи тоненьким голосочком купальських пісень, що так припали їй до серця. Якось увечері, записуючи ті пісні в зошит, задумалась: "Звідки ж вони беруться, пісні?" І, не знаходячи відповіді, спитала у матері.
— Як то звідки? Люди складають, — відповіла мати.
— Люди? А я теж хочу скласти.
— Виростеш, то, може, й складеш.
— Ш, я хочу тепер. Ось послухай, мамусю, я вже й початок маю. — І, гордо підвівши ясночолу голівку, виразно прочитала:
Гей, козаче, — тумо,
Горда наша думо,
Не йме тобі віри
Мов серце...
— Гарно, гарно, мов справжня пісня, — похвалила Ольга Петрівна. — Тільки до чого ж оте "тумо"?
— Як же? А я чула — співають: жаба — баба... І в мене: тумо — думо.
Ольга Петрівна засміялася.
— Чудна ти, Лесенько... Сідай отут, я тобі розкажу дещо про віршування.
З того вечора до клопітливих материнських обов'язків долучився ще один: розбирати доччину писанину. Записувала вона все: почуту пісню, цікаву розмову, казку. З дрібненьких, ніби друкованих літер сплітала слова й заповнювала ними рядок за рядочком, сторінку за сторінкою. І не кидала мрію про пісню.
Петро Антонович якось сказав дружині:
— Час, Олю, віддавати дітей у науку. А то зовсім од рук відбилися. Мишко бігає цілими днями, а Леся всім без розбору захоплюється.
— В неї добре відчуття ритму і якась виняткова любов до пісні й музики.
— От і чудово... Микола Віталійович не відмовиться взяти її за ученицю.
Вирішили на зиму влаштувати дітей у Києві та найняти для них репетиторів.
Леся нетерпляче очікувала того часу. Розлука з батьками засмучувала і водночас тішила дівчинку передчуттям нових вражень, що чекали на неї.
III
В сім'ї сталися несподівані зміни. Петра Антоновича раптом викликали до канцелярії генерал-губернатора. Виїхав він уранці, а ввечері, коли Ольга Петрівна вкладала дітей спати, на квартиру з'явилися жандарми. Куций, з маленьким брезклим лицем і неспокійними сірими, як у кота, очима офіцер, хвацько пристукнувши закаблуками, відрекомендувався:
— Штабс-ротмістр окремого корпусу жандармів Майєн. Пані Косачева, сподіваюся, не буде ремствувати на нас, — він глянув на двох молодших чинів, що виструнчилися позаду, біля порога, — за такий невчасний візит? Служба, — розвів він руками і звичним допитливим поглядом обвів кімнату.
— Не розумію вас, панове... Що все це значить? — подолавши хвилювання, спитала Ольга Петрівна.
— Не турбуйтесь, не турбуйтесь, — улесливим тоном заспокоїв ротмістр. — Усе буде з'ясовано. — Важко сопучи, він пройшов до столу, сів. Видно, йому було незручно стояти на коротких товстих ніжках. — Сподіваюся, ви дозволите нам ознайомитися з вашою бібліотекою? — Він почекав хвилину, спідлоба стежачи за Ольгою Петрівною, і вів далі: — Але перед тим одне запитання: як часто буває у вашій милій господі пан Петровський? І де, скажіть, ласкава пані, книжки, котрі переправляє сюди ваш коханий брат Михайло.., е-е, — він заглянув у теку, — Михайло Петрович Драгоманов?