За селом, на пагорбі, чималий вигін. Тут завжди святкували Купала. Місце безпечне, поблизу ніяких будівель. До того ж і річка близенько.
Дітвора прибігла саме тоді, як дівчата почали вбирати невисоку гіллясту берізку, вкопану серед вигону. Одні в'язали в пучечки принесені з собою квіти, плели вінки, інші розвішували все те на деревце. Хлопців ще не було, але про них застережливо вже співали:
Ой на Купала вогонь горить,
А нашим хлопцям живіт болить.
Ой нехай болить, нехай знають,
Нехай Купала не займають.
Коси в дівчат заплетені, кожна у віночку, а сорочки з тонкого полотна так уже вибілені та вишиті різними узорами, що не надивишся. Були між ними й бідніші. У тих — сіренькі спіднички, скупо вишиті сорочки з десятки, на ногах — постоли. Кому свято, кому досада. Сидять гурточком, як сироти, тихо-журливо скаржаться на свою доленьку:
Не куй, зозуле, на ліщині,
Ще й накуєшся на калині;
Не плач, Марисю, у матінки,
Ще й наплачешся у свекрухи,
Через пороги ступаючи,
Чужі звичаї переймаючи.
— Ну й завели, дівчатонька, — обзивається повновида вродлива дівчина. — Цур їм, злидням тим! Давайте іншої, веселішої.
Ой на Купала-Купалочка
Не виспалася Наталочка,
Погнала бички дрімаючи,
На кілки ніжки збиваючи, —
почала вона.
Леся уважно слухала, стежила допитливими оченятами за кожним рухом тих, що вбирали берізку. Хтось приніс різнокольорові стрічки, свічечки — і їх теж прикріпили на гілочках.
Невдовзі ватагою прибули хлопці. Вони принесли тріски, хмизу для купальського вогнища. Незважаючи на протести дівчат, один козуб одразу ж підпалили, встромивши посеред нього тичку, щоб вогонь піднімався вище. Вогнище затріщало, вгору метнулися іскри. А парубки тим часом закурили. Декотрі поривалися до Купала, та марно. На берізці вже палали свічечки, а дівчата, побравшись за руки, водили біля неї таночок, насміхаючись із хлопців:
Ой на горі під буйним вітром
Не чули хлопці зозулі літом.
А як почули, полякались,
В глуху кропиву поховались.
Парубки спочатку мовчали, а потім, видно, терпець їм увірвався, бо раптом посхоплювалися, вихопили з вогню по віхтю і кинулись розганяти дівчат. Ті закричали, розбіглися, та коли нападники відійшли, знову повернулися — і своєї. Тоді й хлопці хором відповіли:
Наша дівка по знаку —
Несе чорта у глеку;
Як чорт стрепенеться,
То й глек розіб'ється...
Лесю теж узяли в коло, наділи на неї вінок. Ну, а Михайлик — той в іншому гурті, серед парубків. Там уже стрибають через вогнище, змагаються, хто сягне вище і далі. "Хоч би в вогонь не потрапив", — турбується Леся про братика. Та скоро про все забуває. Де там, хіба до цього!
Ой наші хлопці стрільці, стрільці,
Забили жабу в корчі, в корчі, —
знову співають дівчата. Хлопці вдають, що не чують, а дівчата не вгавають:
Ой Іван каже: "Ряба жаба!"
А Степан каже: "Моя баба!"
Андрій каже: "Переріжмо!"
Терешко каже: "Цілу з'їжмо!"
— Нумо, друзі, — лунає серед парубків, — покажемо їм: жаба то чи баба! — І вони хапають дівчат в обійми, намагаються поцілувати. Вереск, голосна незлобна лайка.
А недалеко, тут же таки на вигоні" другий купальський стан. Там зібралася дітвора. Маленьке вогнище з сухого бур'яну, встромлена в землю чимала вербова гілляка, щедро обвішана квітами, поміж якими блимають куценькі, з мізинець завбільшки, свічечки, зліплені з потай узятого в запічку воску. Галасу й тут не менше. А коли він стихає, чутно різноголосе:
Ой купався Іван
Та й у воду упав.
Охо-хо-хо-хо!
Та й у воду упав.
Лесі цікаво побувати скрізь: вона вперше на такому гучному святі. Хочеться все побачити, збагнути. Ось підходять кілька молодиць у червоних хустках з торочками, дідусь у брилі і латаній-перелатаній свитці.
— А що воно таке — Купала? — звертається Леся до брата, вибігши з кола. Вона передбачає, що Михайлик не відповість, але її питання почує дід. А він напевно знає. І справді, той повертається до неї, приглядається вицвілими очима, пояснює:
— Вельми давнє це свято, онучко. Хочеш послухати? Сядьмо отутечки. — Він поволі сідає, спираючись на ковіньку, випростує ноги. — Горе старому, уже й сісти важко, — скаржиться. Підходить іще дітвора. — Так ото, — веде дід, — жили колись люди і велику біду терпіли од нечистої сили: то вона, клята, сонце заступить, то чуму напустить або товар геть-чисто потравить. Довго терпіли. А тоді обрали з-поміж себе найхоробрі-шого, дали йому меча двосічного, і пішов той сміливець болотами глибокими та лісами темними. Ходив день, ходив місяць, а таки вистежив тую погань і поборов її. Сталося це вночі, а на ранок, дітки, заграло сонечко, все земне звеселилося...
Змовк дідусь, дивиться на веселощі і сміється безгучно.
— Дідуню, що ж потім? — допитується Леся.
— Ач, яка цікава, — гладить її по голівці. — Ти ж чия будеш? Нетутешня, бачу.
— Ні, з міста ми. Косачеві, може, чули, — обзивається Михайлик.
— То вас тут аж двоє! — дивується поліщук. — Косачеві, кажеш? Як не знати!
Радість бентежить Лесине серце: оцей дідусь знає їхнього тата. От коли б він зайшов до них — хіба ж стільки розказав би всякої всячини.
— Ім'я тому чоловікові Іван, — пояснює далі старий. — Як повернувся він, то найперше омив своє тіло. А з ним і весь люд праведний викупався... З того часу й називається цей день Івана Купала. В купальську ніч, щоб ви те знали, всяке зілля багате цілющою силою і чарами. І найбільше — квітка папороті. Розцвітає вона опівночі, і, хто зірве її, той усі скарби одержить, що в землі лежать сховані, дерева й звірі йому підкоряться, бо він розумітиме їхню мову, як оце ми одне одного...
Лесі аж дух захопило. Невже це можливо? Чому ж ніхто не зірве чарівної квітки, не дістане всі ті багатства і не віддасть їх людям? Не було б жебраків стільки. А замість стареньких хатинок люди побудували б нові... І на свято всі одяглися б однаково гарно, а то одні — в чобітках та черевичках гарненьких, в дукачах та намисті, а інші — в невідь-чому ходять...
— Діду, дідусю, — забувши про все, звертається Леся, — а чи можна дістати оту квітку?
— Можна, дитинко, можна, — сумно хитає головою оповідач, — та ніхто, бач, не дістав досі. Сторожа над нею вельми вже грізна... Як тільки настане північ, коло папороті таке зчиняється, що волосся дибом стає. Вітри буйні віють, казна-звідкіля набігають татари й стріляють, дерево на дерево падає, гора на гору вернеться, летять огненнії змії... А потому скаче страшний вершник. "Тікай, бо стопчу!" — кричить грізно, і тоді вже нема сили всидіти там ніякому сміливцю...