За тебе серце радо я віддам.
На двох одного серця досить нам.
В твоєму скарбі всі скарби́ мої,
Думки про тебе — ось раби мої.
Владичице! Який посміє тать
Своє ім'я в диргем твій вкарбувать?
Душа моя, немов швидкий загін,
Мчить за тобою, не за мною він.
О, скільки б снів здійснилось, скільки мрій,
Коли б озвалась ти на поклик мій!
В ніч місячну, прозору і дзвінку,
Сиділи б ми з тобою в квітнику,
Устами б я торкавсь твого чола,
Ти б радісно моє вино пила,
Очей твоїх мене п'янив би хміль,
В мені б замовк мій невсипущий біль!
Сядь поруч мене, другом будь моїм,
Свою журбу тобі я розповім.
Життя, мов друг, всміхається до нас.
Зроби, щоб мій вогонь горів, не гас!
Від спраги по твоїй красі, Лейла,
Забув я інші думи всі, Лейла!
Ні зерна радості в душі нема,
Лиш безнадія та пекельна тьма.
Без тебе я в тяжкій журбі знеміг,
А я вино з тобою пити б міг,
Бо ти — мій рай, а сказано давно,
Що дозволяється в раю вино!"
Скипіла у Меджнуна в серці кров,
І він в піски пустель подався знов,
І, наче в сні тяжкому, побрела
В своє шатро знеможена Лейла.
Смерть Ібн Селама, чоловіка Лейли
До слова, що в собі вміщає суть,
Стремління волі владно нас ведуть.
У світовому русі є мета,
З якої зміст конечний вироста.
Поділено на дві сторінки лист,
На кожній списано окремий зміст.
На одній — список замірів і мрій,
На другій — підсумок підбито твій.
Чи в підсумку хто помічав колись,
Щоб наміри і звершення зійшлись?
Троянду любимо за пелюстки —
І наражаємось на колючки.
Але ж зелена виноградна пліть
Солодку зрілість у собі таїть,
Буває, й голодом у слушний час
Розумні лікарі лікують нас.
На протиріччя ці зважати слід,
Коли ти хочеш зрозуміти світ.
Щоб ухопити цього твору суть,
В'яви, що оцет може медом буть.
Для інших скарб — довершений клейнот,
Для себе — джерело гірких скорбот,
Лейла каралася на самоті,
Мов лал, похований в гірськім хребті.
І пильнував красуні чоловік,
І потерпати біля неї звик,—
Але й вона терпіла біль і жах,
Мов пері у залізних ланцюгах.
При мужі усміхалася Лейла,
Без нього — сльози без кінця лила.
Оплакати одверто осуд свій
Сміливості не вистачало їй.
Вбиває душу потаємний біль,—
Лейлу обстало горе звідусіль,
Постійний сором і постійний жах
Тривогою жили в її очах.
Коли нічна приходила пора,
Лейла на шлях виходила з шатра,
І тільки глупа ніч і темний гай
Довідувались про її одчай,
Бо, тихий крок зачувши вдалині,
Вона ховала сльози, як в труні,
Лунав прозорий безтурботний сміх —
Вона дурила родичів своїх.
Отак жорстоке небо завчасу
Вбивало ту незайману красу,
І в серце їй врізав кривавий слід
Невпинний кругообіг днів і літ.
Немилий був красуні чоловік,
Їх дивний шлюб тривав уже не рік,
І тяжко занедужав Ібн-Селам;
В могутнім тілі стався прикрий злам,—
Від п'ят вогонь піднявся до чола,
І лихоманка мозок сповила.
З'явився лікар, наче добрий див,
Хворобу Ібн-Селама дослідив,
Його оглянув з голови до ніг,
Узявсь до справи й справі допоміг.
Минула в'ялість в тілі, жар прочах,
Вже одкривався до здоров'я шлях,
Та коли хворий розпочав ходить
І схудле тіло стало вже повніть,
Не постерігся лиха Ібн-Селам
І свій сумний кінець прискорив сам.
Хоч він прожив ще в світі кілька днів,
Та смертний час його уже приспів.
Огнисті очі заволік туман,
Об камінь він розбив свій повний дзбан,
Розкидав руки, затремтів, затих —
Душа звільнилась від тортур земних.
Як він помер, так помремо і ми.
Боргів не має смерть перед людьми.
А в тебе є борги перед життям?
Воно нічого не прощає нам.
Що набір брав,— не гаючись, віддай
І сміливо останню мить стрічай.
Коли на світовому гармані
Щоранку загораються вогні,
Коли щоночі над житлом земним
До неба зводяться вогонь і дим,—
Це вірний нагад, і говорить він,
Що все на цій землі — лиш прах і тлін.
Спалала, наче на вогні, Лейла —
Скорботна вість їй радість принесла,
Для неї одкривався шлях надій,
Але не личило радіти їй.
Оплакувала Ібн-Селама прах,
А потай був Меджнун в її думках.
Для перлів, що ронила з-під повік,
Був приводом нелюбий чоловік,
Вона ридала, і ніхто навкруг
Не знав, що в неї в серці — любий друг.
Лейлу кохання сповнювало вщерть:
Це знов життя перемагало смерть.
Прихід осені і смерть Лейли
Вітрів у листопаді свист і рев,—
Криваві сльози падають з дерев,
Темніють очі зимної води,
І пажовтю вкриваються сади.
Галуззя почорніло, все в вузлах,
Стліває листя золоте на прах.
Зіходить з трону бук. Блідий нарцис
Прощається і не ховає сліз.
Ясмин обсипавсь. У троянди з рук
Рве листопад листа осінніх мук.
На лузі й на дорозі степовій
Стемнілий пил клубочиться, як змій.
Коли летять вітри в осінню даль,
Опале листя викликає жаль,
Мов мореплавці, що під час плавби
У хвилі кидають свої скарби.
Прив'ялі квіти ледь тамують біль,
У виноградних лозах визрів хміль,
І садівник-індієць входить в сад
І відтинає стиглий виноград,—
Вже грона він на палі почепив,
Мов голови відтяті ворогів.
Вже яблуко дозріле на гіллі
Схиляється повільно до землі.
Гранат розкрив, мов рану, пружний бік
І ронить, наче кров, червоний сік.
На полі бою квіти полягли,
А сонце ледь підводиться з імли.
В ці дні з престолу впала і Лейла,
Затих криштальний гомін джерела,
Зів'яв її весняний сад давно,
Сулій розбився, розлилось вино.
Колишньої красуні стан стрункий,
Мов привид, став прозорий і легкий,
Сум серця мозок бідній пронизав,
А безум мозку в серце їй запав.
Жар Тамуза зв'ялив квітучий сад,
Оббив його і потолочив град.
Як в бурю кипарис, зломився стан,
На землю з нього впав її фазан.
Упав, немов зернина із стебла,—
Передчувала свій кінець Лейла.
І тайну серця матері одкрить
Наважилась вона в останню мить.
"О мамо, що тепер з твоїх зітхань,
Благань до бога і гірких волань!