Я — раб твій, на мені — ярмо раба,
Я не звільнюся від свого горба.
З тобою я — і я тобі корюсь,
Мене ти кинеш — я за меч візьмусь.
Отож своєї зброї стережись,
Свавільно з власним військом не сварись.
Володар той, хто ласкою зумів
Перетворити вільних на рабів.
Хвала, коли куповані раби
Володарям не завдають ганьби.
Хто нехтує звичаєм давнім цим,—
Не має влади над рабом своїм.
Хто ж добрість правилом своїм зробив,
Той має некупованих рабів.
Я в вільнім рабстві в тебе, пам'ятай,—
Не проганяй мене, не продавай.
Ти під чужим крилом тепер навік,
Твій вільний обранець — твій чоловік.
Ти не для мене берегла сулій,
І не мені припав п'янкий напій.
Мій день на ніч перевертаєш ти,
Поранила мене й зітхаєш — ти!
Ти в мене серце підступом взяла,
Ще й душу візьмеш, спалену дотла?
В нещирості твоїй моя біда,
Я — полум'я, ти — крижана вода.
Не кожний красномовності владар
Від себе може відвернуть удар.
Згадай оту лілею, що з плачем
На лезо впала, бавлячись з мечем.
Коли приходить дружній покупець,
Він підозрілість зводить нанівець,—
А що чекать від тебе маю я,
Коли думок твоїх не знаю я?
Ти присягалася мені, Лейла,
Але під владу іншого пішла.
Мені несеш ти слів нещирих дань,
Ти віддана раба його бажань!
Коли мене ти любиш, як колись,
Чом наші душі досі не злились?
Коли немає відгуку мені,
Це — панування, не кохання, ні!
Я серце втратив — байдуже тобі.
Ти — в радощах, я — ночі й дні в журбі.
До тебе погляди очей моїх.
Я голову поклав на твій поріг.
Спокійний той, хто зрить красу твою,
А я неспокій у душі таю.
Твій чоловік багач, бо має він
Поміж скарбів своїх і твій рубін.
Що ж, солов'ї оспівують сади,
А вороння розкльовує плоди.
Не до ладу влаштовано цей світ —
В землі, в пилу найкращий самоцвіт!
Чи я діжду колись, що мій шафір
На волю виб'ється з тісноти гір?
Чи звільниться зоря очей моїх
Із пазурів драконових страшних?
Усе дарма, зруйновано мій храм,—
Хай довгий вік живе твій Ібн-Селам!
Моє добро і зло навіки — ти,
Мій біль тяжкий і кращі ліки — ти.
Без тебе зник для мене зміст життя,
Мій шлях веде до самозабуття.
Любов без відгуку, любов смутна
Не варта і найменшого зерна.
Хай буде так. В крові душа моя.
А ти живеш — і тим щасливий я".
Дядько Меджнуна Селім Амірит
прибуває до нього на побачення
З тих, хто тримає на собі весь рід,
Меджнуном піклувавсь поважний дід
Меджнунів дядько, знаний чоловік,
Що й владувати, і коритись звик.
Селімом звавсь шляхетний Амірит,
Що вславивсь розумом на цілий світ.
Засмучував його безумця стан,
Він був бальзамом небожевих ран,
Щомісяця сідав він на коня
І віз в пустелю їжу і вбрання.
Одного разу верхи, сам-один,
На розшуки в піски подався він.
Із долу в діл, поміж сипких пісків,
Він мчав і сіяв іскри з-під підків,
Покіль знайшов в ущелині гірській
Відлюдника, що втратив супокій.
Чужий життю і клопотам землі,
Меджнун сидів між звірів на скалі.
Злякавшись звірів, дядько зупинивсь
І зоддалік Меджнунові вклонивсь.
Сумний Меджнун його селям прийняв,
Відкіль прибув і хто він, запитав.
"Я звусь Селім,— озвався Амірит,—
Пограбував мене жорстокий світ:
Мій небіж, рідний і близький мені,
Не хоче знать ні роду, ні рідні!"
Коли Меджнун пізнав його — зрадів,
Провів од звірів, поруч посадив,
Почав про свій розпитувати рід,
Неначе знову народивсь на світ.
Селім не витрачав даремно слів —
Весь одяг на Меджнунові зотлів,—
Свої сакви він розмотузував
І ввічливо безумцеві сказав:
"Цей одяг носять в нашій стороні,
Вдягни його, будь щирий до рідні".
І відповів Меджнун: "Цей одяг — дим
Над бідним тілом спаленим моїм.
Я можу одягти його на мить,—
Однаково він на мені згорить".
Але наполягати став Селім,
І він змирився з одягом новим.
І знов Селім розкрив свої сакви,
Здобув припасу — хліба і халви,
Став щедро частувати юнака,
Та не спожив Меджнун ані шматка.
Він більше їжі не потребував
І все, що брав, те звірам віддавав.
Спитав Селім: "О бідний хлопче мій,
Якщо людина ти — чим ти живий?"
Сказав Меджнун: "Тепер живий я тим,
Що чую дружній твій привіт, Селім!
Без їжі висох я, немов ковил,
І їсти й пити вже не маю сил.
Мій хліб гіркий і непоживна сіль,
І викликає кожна крихта біль.
Так я знеміг, так змучився, так схуд,
Що годувать мене — даремний труд.
Та я не відхилю твоїх дарів
І нагодую тих, кого скорив.
Вже звик я споживати день у день
Отого наїдку, що їсть олень".
Меджнунові Селім не дорікав,
А лиш сказав споживачеві трав:
"Чим радше пташка на зерно летить,
Тим швидше бідна потрапляє в сіть.
У кого більш бажань на цій путі,
У того більш і небезпек в житті.
Хто ж впав у прах і прославляє прах,
Той у твоєму світі — падишах".
Оповідання
"Могутній цар, відомий між царів,
Раз мандрував звичаєм владарів.
В дорозі він уздрів відлюдний скит,
Де жив пустельник, що покинув світ.
Цар здивувавсь: з якої це біди
Подавсь бідар в пустелю назавжди?
Спитав у почту владний падишах:
"Цей чоловік, як він обрав свій шлях?"
Відповіли йому: "Цей чоловік
Від їжі і від сну давно відвик,
Байдужий він до наших людських справ
І горе, й біль терпінням подолав".
Цар зброєносця вирядив у скит,
Той ґречно склав пустельнику привіт,
І отака розмова в них зайшла:
"Ти, що обрав руїну для житла,
Що робиш ти без допомоги тут,
Коли прожить немає змоги тут?"
Пустельник зброєносцеві подав
Послідок стравлених козою трав
І відповів: "Оце вже довгий час
Мій наїдок і мій увесь припас".
Змінився зброєносець на виду:
"Навіщо терпиш ти таку біду?
На царську службу стань — замісто трав
Ти будеш мати безліч різних страв!"
І він почув пустельника слова:
"Та це ж квітковий мед, а не трава!
Коли б ти міг цю тайну зрозуміть,
То зрікся б служби царської ту ж мить".