Нізамі Гянджеві
Поема "Лейла і Меджнун"
Перекладач: Л. С. Первомайський
Привід до створення цієї книги у віршах
Мій день у щасті цвів, неначе сад,
І я радів з життя, мов Кейкубад.
Пісень багато я в житті створив,—
Володар щастя, я не хмурив брів,
В свічадо слави я втопив свій зір,
Мене втішав пахких троянд убір,
І ранок мій простер свою ясень,
І повний миру й тиші був мій день.
Палає серце, мов свіча. Я жду.
В буянні — сад, я — соловей в саду.
На вежі слова вився прапор мій,—
Уже я повний був нових надій,
І мислив я: надходить праці час,
Лиш в праці — щастя і спочин для нас,
Допоки ж то скороминущі дні
На бездіяльність витрачать мені?
Дарунків долі й випадку не жди,
Неробі важко на житті завжди,
Бо навіть пес, базарів схудлий гість,
На цій землі недурно хліб свій їсть.
Тож гордий будь і радий, трудівник:
Твій скарб є те, що ти до праці звик.
Так жереб свій шукав, так мріяв я,
А вже зоря зіходила моя.
До мене шах свого гінця прислав,
І він наказ до рук мені віддав,—
Чудово писаний прихильний лист
В собі таїв багатозначний зміст,
Немов росою запахущий сад
Розсіяв лал, туркезу і гранат.
"Ей, Нізамі! Знай нашу ласку ти,
Що мовою зачарував світи!
Із леготу досвітньої пори
Нового слова чудо сотвори!
Я хочу, щоб Меджну́на ти згадав,
Його любов у перли понизав,
Щоб про його кохання до Лейли
Слова такі незаймані були,
Щоб я, читаючи, сказати міг:
"Співець природу пісні переміг!"
Нехай твій твір, присвячений красі
Й коханню, кращий буде над усі,—
Що ж, є слова найкращі поміж слів,
Та лиш добірні прикрашають спів,—
Ти слів фарсі й арабських не минай,
В них наречену юну зодягай
І пам'ятай, що від знавців незгірш
Я між нових старий помічу вірш.
Коли ти майстер ювелірних справ,
Без домішок нехай твій буде сплав,
Не забувай, щоб славу зберегти,
В чиє намисто перли нижеш ти.
На тюркський лад слова не личать нам,
Про наш високий рід ти знаєш сам,
Високі ми шануємо права,
Тому й високі личать нам слова!"
Знов на мені невольницьке кільце!
Кров прилила і вдарила в лице.
Відмовитись? Ні, я цього не смів,
Хоча й не знав дороги до скарбів.
Я розгубивсь від безутішних дум,
Мене в'ялив життя страхітний сум,
Не мав я друга поблизу в ту мить,
Щоб з ним мої вагання поділить.
Та ось прийшов мій Мухамед, мій син,
Моє життя, мій запашний ясмин.
Неначе тінь, він біля мене сів
І розгорнув сувій розрадних слів:
"О ти, що звів до неба слави дзвін,
Коли співав Хосрова і Шірін!
О владарю незлічених скарбів,
Що стільки серць піснями звеселив!
Меджнуна і Лейлу пошли у світ,
Щоб пару мав твій камінь-самоцвіт!
Не сперечайсь — твори. Так хоче шах.
А ми ніщо, ми — пил в його ногах".
Я сина вислухав і відповів:
"Для шаха, може, я й зложив би спів!
Та що робить? Тече часу ріка.
Просторій думці клітка завузька.
Давно протоптано в цю повість шлях —
Кульгає слово по чужих слідах,
Простору вимагає кожен зміст,
Щоб вільно мчав співця по ньому хист.
Про притчу цю розходиться луна,
Але гірка й безрадісна вона.
Веселощі і радість — з цих двох слів
Найкращий міг би я створити спів,
Але про безум, про гризоту й сум
Що може змислити найкращий ум?
Ступаючи на всім відомий шлях,
До тонкощів я не дійду в думках!
В цій повісті ні здійснених бажань,
Ні царських учт нема; куди не глянь —
Сухий пісок, пустеля нежива,
Як виживуть у ній мої слова?
Для слова треба осяйних прикрас,
Щоб вірш заграв, засяяв, мов алмаз.
Гірке кохання і гіркий кінець!
Давно не спокушався ним співець,—
Переказ цей минав складач пісень,
Аж поки мій приспів для нього день.
Ну що ж, за труд, як наказав нам шах.
Хоч завузький для мене битий шлях,
Я знаю до ладу мистецтво слів,
І розпочну, і вивершу мій спів,
Не шаха тільки — хай здивує світ,
Нехай палає, наче самоцвіт,
Щоб навіть мрець пізнав кохання знов,
Коли він не навіки захолов!"
Початок повісті
Так давній повістяр почав свій спів,
Нанизуючи перли дивних слів:
Володар був в арабській стороні,
Чудовим краєм правив довгі дні,
Йому коривсь підвладний амірит,
Вславляв його і разом з ним свій рід.
Немов султан у можності своїй,
Немов Карун іранців — багатій,
Друг біднякові на його путі,
Він був для щастя створений в житті
І міг би гордо піднімать чоло,
Але дитини в нього не було.
Він сина ждав, як нива запашна
Від колоса важкого жде зерна,—
Він так хотів, щоб щастям проросло
З його насіння хоч одне стебло!
Дивись: засох високий кипарис,
Та з кореня його вже інший зріс.
Виходить на галявину фазан
І знову бачить кипариса стан;
Так стелиться до дальніх поколінь
Завжди нова й завжди знайома тінь.
Безсмертний той, хто не зневажив світ
І сином свій продовжив славний рід!
Володар сина ждав, добро творив,
Диргемів не жалів для бідарів,
Красунь шукав і сіяв свій ясмин,
А він не проростав — не сходив він.
Не знав володар, що в собі таїть
Людської долі невідома мить.
Як не знаходиш ти, чого шукав,
То, певен будь, що це не без підстав.
Є добрий чин і є діяння злі,
Все йде до кращого на цій землі.
Один змагавсь — та й він пішов у тьму,
Чи варт було змагатися йому?
Чимало є в людськім житті стремлінь,
Гаразд, що їх вкриває тайни тінь.
Ми прагнемо й шукаємо весь час,—
Чи знає ж хто, що кращим є для нас?
Скрізь, друже, таїна, куди не глянь,—
І де ключі до потаємних знань?
Не йди лихій судьбі наперекір!
Ось час прийшов — і ти знайшов шафір.
Твій син родивсь, розцвівся твій гранат.
Ні, не гранат, а запахущий сад!
Сяйна перлина, сонячна ясень,
Що ніч похмуру обертає в день!
Побачив сина — і замок одбив
Щасливий батько від своїх скарбів,
Обдарував і збагатив усіх
Від радості і від щедрот своїх,
А первістка, дитя палких надій,
Віддав на догляд мамці молодій.