А люди те чули. І прозвали грушку "благодатною", бо все те слово під нею лунало.
Бачить Настя-князівна, як сидить вона, дитина, на траві. У подолку грушки тримає. А коло стовбура Ільмар стоїть, слів Орисиних слухає, очей від боярині не відриває.
— Одного ж разу — на Спаса, — підказує Настя, — принесли Теодор з Іваном грушок на Бабин торжок.
— Саме на Спаса, ластівочко, — притакує бояриня.
— А на торзі Перунові жерці своєю наговореною водою нові овочі кроплять. Дійшли й до Теодора з Іваном. А ті не дають.
— "Отруйним овочем народ морять!" — гукають жерці.— Кров’ю вудвудовою43 грушки напоєні.
— Присягніть на Перуна, що то — неправда!
Але ж Теодор з Іваном поганської присяги не приймають. Люд кинувся на "християн-травичів" і до смерті забили обох. Коли ж забили — заспокоїлись. Навіть згадали: "Добрі то люди були! І нікому не шкодили". Зібрали пошматовані тіла й на місці, де вбили, могилу викопали. Та й поховали обох. А хлопійко один знайшов цілу грушку з тих "благодатних", що люд їх розкидав і потоптав. Хотів було з’їсти її хлопійко. Таж люд не дозволив. У могилу її до скривавлених тіл поклали.
— І з неї це дерево виросло, — закидає бояриня голову, на грушку високу дивлячись. А між вітами — зорі золотими овочами райськими сяють, райську росу — зоряні сльози — з вій промінних на землю стріпують.
— Святі були… — На крилах легкого зітхання вилітають тихі слова з боярининих уст. — Тому й стерпіли люту смерть…
І несподівано Ільмарів голос від стовбура луною відгукнувся:
— У великому натхнення мали… тому і у малому вірними лишились, — по-свойому віддає хвалу богові поганин.
Ті слова запали Насті у душу, мов закляття. Здавались таємні — як наговір, а гарні — як пісня.
1 раптом імлою згорнулась і хмарою розтанула жура.
— Ільмар щось знайде, що з Києвом і родом мене зв’язало б!
Встала Настя. На душі проясніло. А дзвони Десятинної церкви всі враз хором-радою озвалися.
"Зроби дзвін! Зроби дзвін!"— вибивають поважно великі. А малі часто, дрібно починають: "Дзвін срібний! Дзвін срібний! Срібний дзвін!"
Князівну мов промінним натхненням залило.
— Дзвін слави невмирущої! Хай же лунає його голос аж до найдальших країн, де володарять Настині сестри…
Про мудрість Ярославову співатиме він, про ласкавість та добрість Інгігерди-княгині, про красу стольного Києва прекрасного…
Майстер Ільмар на слова князівни Насті всміхнувся.
Великою головою своєю у гриві буйного волосся притакнув, коли Настя згадала про давній вечір той, — під грушкою благодатною! — коли слово Ільмарове в душу Ярославнину запало.
На торбинку, що коло пояса на золотих ретязьках причеплена, сягає Настина рука. Але Ільмар поглядом стримав цей рух.
— Не турбуйся цим, ясна князівно! Я і за володарів багатший. Більше-бо дає моя рука людям радості і потіхи, як прийняти може від них дарів. Думку творчу я маю. Можу втіляти мрію, коли її мені хтось звірить. Моїх же мрій чи згадок відняти у мене ніхто не може.
І глянув з-під сивих, нині навислих брів на бояриню Орину. Глянув як тоді, коли вона про грушку "благодатну" ввечері розповідала.
Не день і не два тавить Ільмар на вогні срібло і крицю. Плавить мідь-руду, то золото ясне. Мішає, додає, плавить, варить і знову мішає.
Глибоко у землю вкопану форму ладить. До неї розпечену до білого гарту мішанину свою ллє.
А на дзвоні готовому, твердому виводить хитрими знаками таємні руни. З ними ж напис "руським письмом" переплітає.
І майстрові думки творчі навколо Ільмара легким роєм працьовитих тролів в’ються. Срібними іскрами мрії його кують.
Що йому біжне життя? Що самітність? Чужина чи здеформоване тіло, в якому живе крилатий, вільний дух!..
І не в’януть йрго давні мрії колишні про красу чуженин-ки-боярині, що перецвіла обіч нього — не для нього. Вправна рука вирізьблює на дзвоні гасло далекого вечора, що вилетіло з серця, переповненого солодкістю нездійснимих снів:
— Шукай натхнення у великому, будь вірний і в малому!
Щирим золотом — як натхнення — сяйливим напис
кладе. А слова "будь вірний" з криці, досиня загартованої, виводить.
І як скарб дорогоцінний везе з собою Настя-княгиня до Карпатської землі Ільмарів "срібний дзвін", сяйливий та ясний. Везе і грушку "благодатну", що власною рукою з крислатого "дерева дитячих згадок" зірвала.
Як дитячі роки, солодка вона… І, як дитячі роки, не дасться її зберегти…
— Засаджу ж зеренце у далекій, незнаній країні… В землю нерідну сни дитячі свої засаджу, щоб рідним той край мені став…
І довго княжила Настя-княгиня у землі, що стала їй "своя".
Як мрія, ніжна була Ярославна, як осінь, щедра та добра, лагідна, як вечір серпневий, що про нього напередодні весілля свойого згадувала.
Коли ж вдарила для Насті година земна остання, не вмерла смертю Ярославна, як не вмирає ніхто, хто мрію понад життя кохає.
Спить Настя-княгиня в Карпатах. Бурі зірвали з високої дзвіниці важкий срібний дзвін, завішений на згадках минулої слави. Впав і у землю ввійшов старий дзвін. Все-бо земне до землі повертає.
Але ж тролі — думки творчі митця Ільмара — й там, в глибинах земних, кують іскрами-молоточками по серцю дзвона, щоб не заснуло навіки старе гасло: "У великому натхнення шукай, будь вірний і в малому!"
І вітер вільний, гірський далеко-широко кидає відгук давнього гасла.
Де спить Ярославна — того не знає ніхто. Годі-бо знайти стежку до чужих мрій!
Лише раз на рік, на Великдень, — кажуть люди, що вміють розуміти голосам лісу, — будить Настю зо сну спрага по славі земній, по життю.
Тоді "попахає" Настя грушку, що з могили "до кінця вірних у малому" принесла. Не засадила-бо княгиня Андрієва своєї "благодатної". Бо не зів’яла і не всохла та грушка. Так і лишилась живою та свіжою. Як згадка про дитячу радість. 1 поклали Насті на груди, до труни предивний той овоч, що пахнув кадилом, медом і розораною весняною ріллею.
Аромат життєвої сили землі не дає Насті смертю померти, лише вколисує солодким сном.
А вітер карпатський кидає луну-відгомін давнього гасла:
— У великому натхнення шукай, вірний будь і в малому…
Брате, чи чув ти той відгомін у серці свойому?..
СТУГНА
X Ариморською мевою над суворим Балтом росла молоденькая Рогніда, донька Рогволодова. Як хвиля морська — вільна, як ранок весняний — приваблива. Як справжня нор-манка — не знаючи над собою жодного пана. Бо ж і сам батько, Рогволод, вікінг вільний, сміливий, пишався донь-кою-красунею. Радів, бачачи Рогніду свою нескротною — як море.